В старій батьківській хаті живуть біженці. З Бахмута. Майже з перших днів «вторгнення». Все втратили. Перший рік було їм тяжко. Хата — стара. Електрика, вода — все дуже давнє й зужите. Не знали, як до того городу підступиться, з якого боку. Навіть не саджали нічого, бо бракувало аграрного досвіду. На грядках поросли «джунглі».
Українською — жодного слова… Допомагали, чим могли. Радили. Я їх не займаю, не турбую. Заїжджаю раз в рік, аби спитати, як справи.
Вчора заїхав.
Жінка працює в сільському кафе під назвою «Маркіза», чоловік теж десь прилаштувався. Зеленіє город: картопля, капуста, перець, кукурудза, помідори. Там де була «кабиця» — густо росте розсада. Мабуть, на продаж. Посаджені нові квіти. Відкритий погріб навстіж:
— Хай просохне, бо відсирів за зиму.
По городу ходять сім рудих куриць.
— Завели недавно, — розказують. Дали мені яєць «на подарок».
— Ану, киш! — каже жінка. — Щоб ви подохли!
За курями чемно ходить рябий кіт. В червоному нашийнику. Пасе…
Це — не біженці. Це — жителі мого села. Односельчани.
Живи, Село!
Віталій Чепинога
