Десь місяць тому мені приснилося, що померла моя мама. Сон був таким виразним, живим — одним із тих, в якому відчуваєш справжні емоції, реальний біль. І тоді, в сні, я вигукнула в розпачі: «Мамо, як так?! Ти ж обіцяла мені ще принаймні рік! Ми ж домовлялися!» Від цього свого крику я прокинулась, зрозуміла, що то був сон, і з полегшенням подумала: «Ну й дурне наснилось. Моя мама може померти коли завгодно, але не навесні. Весна — то ж для неї все, її культ, її релігія, навесні вона оживає і молодшає, а готуючись до свого улюбленого свята, Великодня, взагалі забуває про всі болячки і проблеми».
Минув місяць, і сон здійснився. Мама справді померла. Однак різниця між сном і дійсністю така, що насправді вона не обіцяла мені нічого — ніякого ще принаймні року, і ні про що ми не домовлялися. І я тепер думаю, що, може, треба було? Може, ми замало значення надаємо словам. Навіть такі мовні люди, як я, недооцінюють магічну силу сказаного слова. Може, якби я, ще тоді, після того сну, змусила маму пообіцяти мені ще принаймні цю і наступну весну?..
Я вчора повернулася з найтяжчої в моєму житті поїздки, з поїздки на мамин похорон. Та водночас привезла з тої подорожі стільки вражень, що не влізлися б у найбільшу валізу — не те що в маленький рюкзачок, з яким я вирушила в дорогу. Мені траплялись якісь унікальні люди, затримки в дорозі дозволяли зустрітися з давніми друзями, відвідати інші домівки і могили…
Але все перевершила одна знахідка в маминій шафі. Коли я допомагала братові розбирати речі, знайшла там стару маленьку книжечку з такою стертою обкладинкою, що вже не видно назви. І згадала. Ще дитиною, порпаючись у шафі з маминими речами, щоб щось на себе вдягнути і подефілювати перед дзеркалом, я натрапляла на ту книжечку. Там мама тримала свої паперові реліквії.
І ось я відкрила книжечку зараз. Там були два документи: свідоцтво про народження маминої мами, моєї бабці, та свідоцтво про шлюб маминих батьків. Там лежав останній лист від маминого тата, мого дідуся, датований 1963 роком. І дві фотографії. Одна — мого двоюрідного брата Ореста, маминого єдиного і улюбленого небожа. Він був першою дитиною, яку полюбила моя мама, бо тоді в неї ще не було своїх дітей. Я дуже добре пам’ятаю це фото, в дитинстві мама часто показувала мені його і розповідала, який Орцьо чудовий хлопчик. На жаль, Ореста вже немає на цьому світі.
Ну, а друге фото… Друге змусило мене розридатися, мабуть, ще дужче, ніж на похороні. Я навіть не знала, що до збірки своїх паперових реліквій мама додала моє дитяче фото.
Оксана Драчковська
