Наближається Великдень, і моя розмова з вуйком Дезьом природним чином схиляється до тем духовності. Я розповідаю вуйкові Дезеві, як влаштований Всесвіт. Для початку звертаю його увагу на телевізор. Зображення в телевізорі, яке видається нам неперервним, насправді, є сукупністю окремих зображень. Але вони зникають та виникають так часто, що наше око цього не помічає.
Десь місяць тому мені приснилося, що померла моя мама. Сон був таким виразним, живим — одним із тих, в якому відчуваєш справжні емоції, реальний біль. І тоді, в сні, я вигукнула в розпачі: «Мамо, як так?! Ти ж обіцяла мені ще принаймні рік! Ми ж домовлялися!» Від цього свого крику я прокинулась, зрозуміла, що то був сон, і з полегшенням подумала: «Ну й дурне наснилось. Моя мама може померти коли завгодно, але не навесні. Весна — то ж для неї все, її культ, її релігія, навесні вона оживає і молодшає, а готуючись до свого улюбленого свята, Великодня, взагалі забуває про всі болячки і проблеми».
Я сильно люблю Віталія Портникова і називаю його для себе «Містер Вісім з половиною». Це у Філіні фільм такий – про режисера, який зняв вісім фільмів, а на середині дев’ятого його заклинило і він впав у творчу кризу. Але я називаю Портникова «Вісім з половиною» не через заклинило (його хрєн заклиниш!), а через його виступи у Ютубі – вони всі мають снайперськи точний хронометраж – між 8-ма й 9-а хвилинами, десь 8,5 в середньому.
