Д-р Олег Соловей у соціальній мережі днями зауважив, що українському літераторові Олесеві Ульяненку в Хоролі (там народився письменник), на фасаді центральної районної книгозбірні, покладено меморіяльну дошку. Принагідно і мені згадалося.
… Якось (стояла глупа ніч) закавували в «Слові», на Музейному, 8. Іван Царинний (приніс небесну поему «Уроки малярства» і миколаївських в’ялених лящів), Юрко Ґудзь (привіз чергову рецензію – Юрій Тетянич «Реєстри надвечірніх свідчень» – на черговий роман Євгена Пашковського) і я.
Царинний з Ґудзем (добротні були мистці, земля їм пером, одному – в Яготині, проБУВ на цьому світі 47 весен, другому – в Немильні, Новоград-Волинський, 46 зим) щось лаштували до столу, я сидів над текстами. Несподівано рипнули двері. Вже вранішню ніч заступив Ульянів силует.
З’ясувалося: серед ночі Олесь вирядився до літературного науковця (так само вже немає його) Леоніда Шурка, одначе замість Лайоша Ґавро асоціятивно, в синхроні, назвав вулицю Юліуса Фучіка – а це зовсім інший район Києва, Солом’янка. Туди його й допровадила автівка таксі. Отож, поночі од Солом’янки письменник добирався на Європейську площу пішки.
– Оце думаю про назви, про ці вулиці, – мене не стане (Олесь Ульяненко – то літературне, в миру письменник був Ульянов Олександр Станіславович), ще щось не так назвуть. Що робить, аби не наплутали? – жартома проронив Олесь.
– Твоє діло вмерти або щоб тебе вбили, а там за тебе все зроблять,– спокійно відреагував Юрко Ґудзь.
Ульяненко був гіперезотеричний письменник. Мистець глибинної висоти. До того ж, як правдивий літератор, – напродиво вразливий, тонкий, що «вигрібав» з усіх-усюд правду й саму істину. Його текст – то земельний трус на небесному схилі. Де надумано зденервований жлобний міщанин, що подивляє суспільну, у прямих лініях, правильність, чує дискомфорт і незатишність. Усе це вивертає, провокує, власне притягує смерть, водночас руйнуючи й підриваючи саме життя.
Вже сім літ — як Ульяна нема.
Далі – так чи так – усе йде на світлу пам’ять, по висхідній, нагору. І гроші знаходяться, і любов, і сльози… І добре слово. Зрештою, це ж так просто.
Власне, кожен його знав по-своєму, – отож, і поминає, згадує по-своєму. Ідуть вечори пам’яті, спогадів, презентації книжок, які одна по одній, свіжим слідом, стали виходити, ульянівські читання – по книгарнях, мистецьких центрах, у столичній Спілці, що на Банковій, 2, власне на самій могилі письменника…
І вулиці вже називаються, і меморіяльні дошки стають…
Одне слово, старий, не переймайся там: (тут усе, потихеньку-потроху, робиться) — ЦЕ ЖИТТЯ.
