З білих снів сніги Олександра САМІЙЛЕНКА

Олександр САМІЙЛЕНКО народився 19 грудня 1950 року. Загинув 2 липня 1977 року…

Ніколи не забудеться той страшний липневий день 1977 року, коли в Рудці мене відшукала телеграма від голови нещодавно створеної обласної організації Спілки письменників України Станіслава Реп’яха: не стало Сашка Самійленка… Як і не забуваються, ось більше 30 років, його глибокі очі, в яких завжди було більше зажури, ніж радості… У понеділок ми ховали Олександра Самійленка. Було йому тільки 27 років.

Сашко Самійленко, на відміну від нас, більшості тодішніх членів Ніжинської інститутської літературної студії, котрі почали віршувати ще з шкільних років, свої перші вірші написав безпосередньо на студентській лаві — на лекціях, маючи уже належну теоретичну підготовку і чудові знання української поезії, обминувши властиву багатьом стадію початківства. Вже ці перші вірші визначали і подальшу його творчу манеру письма, і його власний овид світосприймання.

Однокурсник і перший критик його віршів, а нині доктор філологічних наук, професор Ніжинського університету Олександр Ковальчук, згадує, як він дивував нас, культурно стерильних першокурсників, сам першокурсник, в обізнаності з материком української духовності, яке тоді було притоплено ідеологічним словоблуддям.

Звісно, поезія Олександра Самійленка не була позбавлена наслідування, зокрема, шестидесятників. Зрештою, і сам Сашко не приховував свого захоплення як поезією, так і самою постаттю Миколи Вінграновського, навіть підкреслював, що вони обидва навіть тезки по батькові — Степановичі. Він був просто закоханий у його поезію, міг цитувати напам’ять не один десяток віршів, особливо ж натхненно читав «Ніч Івана Богуна»:

Болиш!
Боли ж!
Боли,
Бо рине крик
Він можа і до можа Україною,
І панський перехняблений язик
Шипить над нею стомленою слиною.

Отож не дивно, що поетичний світ молодого поета наснажувався свіжим і колоритним словом талановитого старшого колеги по перу. Прикладом тому може бути хоч би «Вірш про казку»:

Біля муру на зажуру
Чорний кіт мені сіда
І все звістоньку похмуру
Білим вусом повіда.

Відомі рядки Вінграновського «Іде кіт через лід чорнолапо на обід» тут очевидні. Але цей Самійленків вірш вже був і його природним світосприйманням, без цього вірша я не можу уявити собі Сашкової поезії.
То було справді творче у своєму розвиткові наслідування відомого майстра української поезії, і не помилюся, коли назву Олександра Степановича гідним учнем Миколи Степановича. На жаль, Сашкові не судилося зазнайомитися з ним особисто.

Ще одне крило Сашкової поезії — пісня. Від народної пісні він пішов у своїх поезіях до пісні естрадної. Потрапивши у хмільний полон пісень Володимира Івасюка та білоруських «Піснярів», а пізніше і Софії Ротару, він сам не міг жити без власної пісні. Згуртував навколо себе хлопців із музичного факультету, котрі писали до його віршів музику, виконували пісні на його слова. Саме такими є його пісенні тексти «За могилою могила», «Чайко поліська», «Коли у лісі вбито оленя», «Пісня про спалену Раску», надто ж «Коні мої мальовані»:

Сидять коні на ослоні,
У них гривоньки червоні.
Сидять коні та й питають,
Що робити в хаті мають,
Чом господар їх не кличе «Гей!».

Народився Олександр Самійленко у Ніжині у родині вчителів, хоч більшість свого свідомого життя провів у Чернігові. Жили вони з матір’ю Оксаною Степанівною та старшою сестрою Валентиною, як він сам казав, на Задрипівці — на тихій вулиці Комунальній, і досі ще не заасфальтованій, біля сучасної фабрики «Стріла». Добру половину їхньої хати (не можу назвати її будинком) займали книги. Батько ж помер на руках у Олександра, коли йому йшов п’ятнадцятий рік. Він у всьому був порадником для сина, навіть у тому, що сам писав вірші, зрідка друкуючись у «Деснянській правді».

У 1972 році Олександра Самійленка, за день до державних екзаменів, виключили з інституту. За те, що привозив з Києва «крамольну» літературу (пригадується, як ми читали спогади Остапа Вишні про перебування у радянському концтаборі, сівши біля пам’ятника Леніну у Ніжині), за вірші, — особливо ж ніжинські працівники КДБ чіплялися за його поезії «Недописаний лист Тараса Шевченка» та «Смерть Василя Чумака». Отож, диплом він одержав через рік.

Влаштувався на роботу коректором у «Деснянській правді», де працював до самої смерті. Згодом була армія, що теж, як і все пережите, починаючи від смерті батька, вкрай підірвало серце Сашка. Це він також знав — лікарі пропонували спокійне життя. Під час купання серце не витримало…

Олександр Самійленко кілька разів подавав у київські видавництва рукопис своєї першої збірки, але він не був виданий із зрозумілих обставин. Уже після смерті поета рукопис, дбайливо упорядкований Дмитром Івановим, пролежав у видавництві «Молодь» багато років, але і його не спромоглися видати. І тільки кілька років тому видано збірку талановитого поета.

Вічне

І як весні тій спалося глибоко,
Де яром туманіє щось терпке,
І, як котисько, котить своє око,
Зелене око, радісне й зірке,

Це знаєш ти.
Ну, а мені до тями
(Узяв у голову до скону, назавжди)
Самотня птаха в небі над полями,
Де цокотять щоранку поїзди.

Ненаписаний лист
Тараса Шевченка

За що п’єте мене? За що п’єте Шевченка?
За що жрете і долю, й доброту?
Та ж суть моя до болю нескінченна —
Від нищення і кривди я росту!

Пророчили часник і запіканку,
Кожух вошивий і дурний гопак.
За Україну — скривджену слов’янку —
Іду до Бога не поет — козак.

Торочили: пропащий він, п’яниця,
Брехнею перейшли і небо, й світ.
Я вас не бачу — є селянські лиця,
Яких достоїн пензель і граніт.

У серці Бог. Він носить вишиванку.
Кріпачка тому Богу за жону.
Він береже її — засмучену селянку,
А я йому борги не повернув.

Я винен всім: від «землячка» до брата,
Що під’яремну шию рве увись.
О, доле, доле, доле біснувата,
Хоч словом віщим в серці обізвись!

…І обізвалась, і пішла, і чула,
Як п’яне кодло в спину їй ревло.
І пролягла в майбутнє крізь минуле,
І зморшкою вляглася на чоло…

Це все було. І я тому — причина.
Вже обіймає смерть і каже: час.
Чи чує сина ненька Україна?
Із Петербурга син її Тарас.

***
Леоніду ГОРЛАЧУ

Забуте зерня звуку у мені
Знов ожива і тулиться до вітру,
І зводить вгору стебла голосні,
І почина мелодію нехитру.

Зерня звучить на споришах стежин,
На кремені крутих доріг угору…
І хто те зерня прирече на згин,
Кому спинити музику прозору?

Мелодія, що світиться, як сон,
Легка лагідь і усмішка привітна, —
Спинись, будь ласка, біля тих вікон,
Де днів її тече ріка блакитна.

***
Над сірим ставом сірий очерет,
А поміж нас одна очеретина.
Жене вітрисько хмари в сто черед,
Між нас пливе хмарина-самотина.

Пташина та, що склала двійко крил,
Припала одиноко до гіллячки.
І сум в душі спалахує стосил,
І споважнілий лет над ставом качки.

І наше заколисане колись
В мелодії тремтячої травини,
І під ногою той сухенький тріск
Померлого листочка тополини…

Усе хита старенький очерет,
Між нами хтось хита очеретину.
Жене вітрисько хмари в сто черед,
А поміж нами хмару-самотину.

***
Все спалено. Уже й листів нема,
Та як мені цю пам’ять попалити,
Із серця випекти?! І все ж зима
На шибі малювала білі квіти.

І бігли дні по срібних сливах в сад,
Чекали весну в золотій обнові.
Та стежка пам’яті мене вела назад,
Де має осінь стягом малиновим,

Де ти жила в цілунку запашнім,
Ще молода, ледь виросла із літа…
Лиш пам’яті духмяно-думний дим
І ти, любов, у нім, як біль, розлита!

Все спалено. Уже й листів нема,
Та як мені цю пам’ять попалити?
У серці осінь, на душі зима,
А у очах у тебе, рідна, квіти…

***
Вірш із Ніжина серце проткнув –
Вибухає грізною ніжністю.
Горобина горить на вітру –
Вірш із Ніжина.

Він за мною іде, де б не був,
І, щоб очі робилися ніжними,
Щоб не зрадив я їх, не забув, —
Вірш із Ніжина.

Хай ляга не з веселок путь
Й далина, мов земля засніжена,
Та мені і сніги принесуть
Вірш із Ніжина.

Птах із перебитим крилом

Птах із крилом перебитим,—
Неба для нього нема.
Хай і святкується літо,—
Серце скувала зима.

Як же це жить чоловіку,
Неба ввібравши красу?
Спалахом птичого крику
Долю його понесу.

Птах із крилом перебитим
Землю торкає крильми…
Як же йому зрозуміти
Вічні закони зими?

Птах із крилом перебитим,
В небі дружина його.
Разом із сонцем, із літом
Носить на крилах вогонь.

Вірші про казку

Біля муру на зажуру
Чорний кіт мені сіда
І все звістоньку похмуру
Білим вусом повіда.

— І була на світі казка,—
Мені каже чорний кіт,—
Називалась казка
Ласка, і було їй скількісь літ.

Ласка-казка ще не знала,
Що то є таке любов,
І вона мені сказала,
Щоб я далі собі йшов.

Біля муру на зажуру
Чорний кіт мені сіда
І все звістоньку похмуру
Біловусо повіда.

Творчість

Раптово серце завмира,—
То знову у тенетах слова,
На самім кінчику пера
Чиясь усмішка загадкова.

***
Коли світанням спалахнуть вуста,
Щоб затужить до болю за тобою,—
Тоді ти квіткою переді мною стань
Або течи рікою голубою.

Коли журбота душу обпече
І рознесе усі плачі по полю,—
Наздожени пташиною плече
І заспівай про крилонька та волю.

Коли ж умруть з відчаю сто кохань
І крапкою скінчиться наша повість,—
Тоді прийди і в очі мені глянь,
Як може глянуть в очі тільки совість.

***
На білім сні сніги лежать,
Біліє білість сніговія.
Це все та чиста снігодать
З прозорим іменем Марія,

Пожни її, як жнуть любов,
Непоминучу і єдину,
Як ту дорогу, що зборов
У кляті дні ті снігоплину.

А сніг живе в тобі, як день,
Як синіх сутінків початки.
Рядки написаних поем
Стоять в душі твоїй на чатах.

Цвіте в городах снігожать,
Хати сміються білоброво.
Ми чуєм, як сніги летять,
Як у душі світає слово.

***
Покинута, занедбана. За віщо?
Нащо ізнов до мене приплелась?
Ти не земля — ти сіра хижа хвища,
Ти зроду звіку покручем була.

Ось, як бджола, до мене вже пристала
У сотню кіс русявих загула.
Мені мене на склі намалювала
І голос мій укотре прокляла.

Чаклунко, відьмо, припини! За віщо?
Зійди із серця, вилети з чола.
Ти не земля, ти сіра хижа хвища,
Яка сто літ вже покручем була.

Чому мовчиш, крилато місяцівно,
Чому я мушу дякувать за зло?
Звідкіль сльоза? Ти дихаєш нерівно…
Між нами ж ще нічого не було!

Твій одяг, вид, усю гидку бридоту
Я вже рукою злісною потяв.
Але який пестливий, ніжний дотик
І скільки мудрості крізь вишитий рукав!

Тебе пекли хрестаті бомбовози
І виривали пшениці з грудей.
Лише тому святі криничні сльози
Я мушу вкрасти серцем для людей.

***
Лукавий муж — він просить не сирітство,
Ласкавий вуж у холод обгорта.
Лукавий муж — йому вночі не спиться,
А над усім — хмаринами­літа!..

Невже чуття моє, як покруч ложне?
Чи не спроможен я вже зрозуміть,
Що світ оцей ми, як дзеркало множим,
Що світ оцей — над нами кожна віть?

Ця квітка дихає не сиротою
І небо наше нам не сирота…
Не поспішайте, трішки я постою!..
А над усім — хмаринами­літа…

Ну, постривайте, дайте зупиниться.
Не одвертайся, квітко золота!
Лукавий муж — йому ніяк не спиться,
А над усім — хмаринами­літа.

Олександр САМІЙЛЕНКО