Як у Дмитрівці, біля Бахмача, міст будували

Тривалий час Дмитрівка у Бахмацькому районі на Чернігівщині залишалася звичайним рядовим селом серед десятків навколишніх сіл. Ситуація почала змінюватися з початком будівництва та введенням в експлуатацію Лібаво-Роменської залізниці, яка була збудована в січні 1874 року та була однією з приватних залізниць, прокладених Карлом Федоровичем фон Мекком.

Належала родині фон Мекк, згодом стала державною.
Орієнтована на вивіз збіжжя, продуктів тваринництва, великої рогатої худоби до порту Лібава, і подальшого експорту в Європу. Російська імперія зв’язала залізницею типово аграрний регіон з портом на узбережжі Балтійського моря.

Завдяки залізниці, збудованій на гроші бельгійців з використанням австрійських рейок та станції (оригінал такої рейки зберігається у шкільному музеї Дмитрівки і має оригінальне маркування «Оснабрюк, 1875») у селі Дмитрівка різко зростає кількість населення. Сюди на роботу їдуть селяни з навколишніх сіл (Рябухи, Красний Колядин, Понори, Голінка, Гайворн, Рубанка, Терешиха, Кропивне, Займище, тощо) найнятися на земляні роботи з будівництва насипу, дробити, перевозити і укладати камінь, шпали тощо. Швидко «підтягується» інфраструктура – з’являється постоялий двір, збільшується кількість дрібних майстерень, торгових лавок, шинків, будується ветеринарна лікарня в зв’язку з необхідністю витримувати карантин перед вивозом худоби.

Але залізниця окреслила і традиційну «російську біду» – віковічну відсутність нормальних шляхів сполучення. Виявилось, що умовно з’єднавши північ (Бахмач) та південь (Ромни) навколо Дмитрівки, «відрізаними» залишались землі Красноколядинської округи від залізничної станції.

Вирішення цієї проблеми почалось 27–29 вересня 1885 року на черговому засіданні Конотопського земського зібрання. Від гласного (депутата, як на наші часи) Трубицького надійшла заява, в якій було написано зокрема таке «З проведенням залізниці й будівництвом станції в с. Дмитрівка виявилось, що половина сіл Конотопського повіту (Великий та Малий Самбір, Кошари, Красний Колядин, Понори та ін.) відрізана від ст. Дмитрівка рікою Ромен. Існуючий об’їзд через с. Грицівка продовжує шлях утричі, при чому дорога та у надзвичайно поганому стані, тому більшість вантажів направляються до Бахмача, Талалаївки чи Конотопу замість бажаної доставки у Дмитрівку».

З матеріалів зібрання відомо, що спроби самостійно, на рівні громад, вирішити це питання закінчились нічим через небажання землевласників продати свою землю під будівництво мосту. Та й місцевий «бізнесмен», дворянин Полетика не хотів втрачати прибутків від свого саморобного «поромчика», який приносив йому, очевидно, немаленький зиск. Тільки очікування у черзі на переправу займало від 3 до 5 годин.

Отож, вноситься пропозиція побудувати міст з насипною дамбою до нього з введенням тимчасової плати за проїзд з метою погасити витрачені на будівництво кошти (виявляється, ідея платних доріг носилася в повітрі з часів царської Росії).

Для будівництва необхідно було викупити землі, щоб зробити насипну дамбу (греблю) та міст на місці орних земель та сіножатей, та розширити вуличку в напрямку основного шляху. Планувалося домовитися з керівництвом залізниці, щоб та надала у безкоштовне користування вагони для підвезення всього необхідного для будівництва.

Перший проект передбачав будівництво греблі й мосту суттєво правіше від існуючого нині, на місці сучасного провулку від вулиці Лісова, оскільки там «довольно крєпкій болотний грунт і рєка сужівається до 20 сажєнєй» (до речі, російський сажень дорівнював 2,3 метри. Комусь скажи, що колишня річка Ромен у вузькому місці (!) мала 20 сажнів, тобто майже 50 метрів, засміють. Цього літа у широкому місці добре, як сажень була, а глибини достатньо хіба для курки-самогубиці).

Довжина мосту без врахування греблі планувалася 15 сажнів, вартість проекту – 3000 рублів. У грудні наступного року було проведено розвідку місцевості під будівництво. Комісія не змогла домовитись із власником землі Скрипкою продати ділянку для забудови і приймається рішення будувати міст в районі поромної переправи, яка належала Полетиці. Цей проект був зручнішим і в плані підведення дороги, яка була би прямішою і зручнішою, ніж через землю Скрипки.

Розрахунки для цього проекту показали суму в 5085 руб. 95 коп. для будівництва мосту і 4800 руб. для викупу землі у Полетики і будівництва дамби. Однак тепер і Полетика активно включається в гру і пропонує самотужки побудувати все на умовах дозволити йому збирати плату за проїзд протягом 10 років з подальшою передачею Земству. Платити за проїзд пропонує 5 коп. за парокінну з навантаженою підводою, 3 коп. за однокінну, 3 копійки за порожню. І, як вишенька на тортик, – «с пєшєходов і мєлкаго скота плати нє палагаєтся».

Втомившись від бюрократичної тяганини за справу пробують взятися жителі колишнього сотенного містечка Красний Колядин. 29 серпня 1896 р. вони звертаються з проханням до Земства зробити міст, який би дав можливість добиратися до станції Дмитрівка. Земство в чергове посилає ще одного «розвідника» – техніка губернського земства Г. Нечая висловитись з приводу будівництва. Однак Полетика запросив настільки велику суму (2000 руб), що Земство вважає за краще будувати міст в іншому місці, довший і дорожчий, ніж сплачувати таку непомірну суму. Суперечки за викуп землі тривають і в наступному році, однак процес будівництва нарешті зрушив з місця.

1898 року 1 та 2 березня було забито перші пробні палі майбутнього мосту під керівництвом інженера Г. Кеппе. Любителів «містичної Дмитрівки» зацікавить, що будівництво мосту почалося з людської жертви. Під час розбирання копра, який забивав палі, зірвалась одна з колод. Один з робітників спробував запобігти цьому і став жертвою злощасної колоди. Було створено комісію, яка вивчила обставини загибелі робітника Якова Білецького, визнала це нещасним випадком і направила прохання призначити вдові Анні Білецькій щорічну субсидію розміром 100 рублів протягом 5 років до досягнення працездатності старшим з її синів.

А питання з передачею землі так і тяглося. На 1900 рік залишалось не вирішеним. 23 вересня 1900 року Земству зачитали доповідь № 7942, яка описує проблему довгобуду і дає географічний опис місцевості. «По всєму тєчєнію рєкі вдоль обєіх бєрєгов тянєтся сплошная лєнта болот, ширіна которой от полувєрсти доходіт мєстамі до трьох вьорст» (на сьогодні від цих боліт залишилися лише спогади старожилів).

Знову описуються проблеми жителів с. Красний Колядин, які маючи землі 2-6 версти від Дмитрівки, змушені робити гак у 12-16 верст через с. Грицівку та ще й враховуючи непрохідність дороги восени та весною. У Красному Колядині щорічно відбувається кілька ярмарків, на яких продають худобу з Полтавщини. Там же є амбулаторія земського лікаря та управа земельного начальника.

Знову скаржаться на «бізнесмена» Полетику, поромна переправа якого не дає гарантій безпеки проїзду і доступна не завжди. До того ж плата береться довільна і висока. Між тим населення Красноколядинської, Кошарської і частково Великосамборської волостей має 36705 десятин землі і змушене доставляти свої вантажі до Дмитрівки через цю ненадійну переправу. Сам «пором» являв собою «двє лодкі, составлєнниє вмєстє, покритиє доскамі, на которих устроєни такіє пєріла, что іх легко можно сломать і пєрєєзжающій свободно можєт очутіться в водє». Ще й плата береться залежно від настрою поромщика чи її господаря від 5 до 20 копійок, а вночі, восени чи навесні – ще дорожче, або так затюкують бажаючих переправитись, що вони воліють за краще податися в об’їзд.

Затверджено вже проект, складено кошторис (на 1901 рік сягає 23544 руб. 24 коп.), а земельна ділянка все ще не придбана «оскільки Полетика не бажає уступити землю земству за ціною, що перевершує її вартість мало не вдесятеро». Тому Земство просить уряд «о прінудітєльном отчуждєнії нєобходімого земству участка для устройства удобного сообщєнія мєжду Дмітровкой і Красним Колядіном».

На жаль, у земських звітах Конотопського повіту так і немає згадок, як конкретно було вирішено питання відчуження землі у Полетики – домовились чи держава забрала силоміць, заплативши якусь компенсацію. Згадано лише, що у 1903 році на будівництво мосту, земляні роботи, фашинні (у тіло дамби укладались фашини, тобто в’язанки хмизу), теслярські та інші витрати включно з закупівлею матеріалів витрачено 10149 руб. і 55 з половиною копійок, а включно з витратами на дамбу і замощення прилеглої вулиці каменем ще 13 060 рублєй.

Довгобуд було здано в експлуатацію 22 вересня 1903 року. Комісія встановила, що планувалося побудувати дамбу довжиною 601 сажень, при ширині 3,5 сажнів, по факту 587,7 сажнів довжини та 2,5 шириною з недоробками на узбіччях, та міст довжиною 48,36 сажнів замість запланованих 38,5. Подовження мосту було викликане тим, що тепер на лівому березі ріки землевласники, прізвища яких не згадані, відмовились продати свою землю і будівництво відбулось правіше від запланованого місця. Комісія зауважила брак, у вигляді не знятої подекуди кори на опорах мосту і наказала усунути недоліки.

Про урочисте перерізання стрічки на мосту, виступ голови повітової та волосної адміністрації, віршики від діточок Дмитрівської та Красноколядинської шкіл історія нам нічого не розповідає. Видно, обходились якось без таких урочистостей.

Якість робіт, однак, не була, очевидно, занадто високою, або тема «розпилу бабла» була добре відомою й тоді, бо вже 1909 року міст пережив перший ремонт по заміні перил та відбійників, а 1913 року — другий, з тих же причин на суму 2970 руб 05 коп., яка включала в себе ще й фарбування елементів мосту.

Ось так транспортна розв’язка місцевого рівня перетворила заштатне тихе українське сільце у місцевий якщо й не Детройт, то у щось на нього схоже, хай і місцевого, містечкового значення. Завдяки залізниці і мосту Дмитрівка перетворилась у селище з порівняно розвиненою переробною промисловістю, невеличкими підприємствами, школою, лікарнею та всім необхідним. Згодом вона стане районним центром і селищем міського типу, щоб через сто з гаком років знову повернутися до стану простого села…