Я йшла у Київський театр оперети з відкритим серцем, щиро бажаючи успіху творцям спектаклю «Маруся Чурай» за геніальним твором Ліни Костенко. Розуміла усю складність поставленого завдання: втиснути у дві години великоформатний поетичний твір.
Трохи побоювалася як і такого модного нині «осучаснення», так і традиційного набору архаїки. Але все перемагала моя безмежна віра в сам текст Ліни Василівни, адже він настільки «пекучий» і потужний, що мав би прорватися крізь усі перепони.
Одразу скажу, що саме тексту Ліни Василівни мені забракло, багато сюжетних ліній роману залишилося, що називається «за кадром». Сценарист і режисер Сергій Павлюк виокремив тільки одну – але найголовнішу – історію кохання і зради.
І полонив серця глядачів.
Маємо надзвичайно чуттєву, душевну виставу, глядач сміється, журиться і плаче разом з акторами. Вся вистава йде на одному нерві. Пісні, хореографічні вставки, візуальний ряд – все підпорядковано дії, все у розвитку, з кожною мізансценою наростає напруження, звичайні піщані насипи видозмінюються, стають то прахом, то часовим плином, то вежами, то витолоченою, спаленою землею, казанки — незмінний атрибут селянської оселі — перетворюються на шоломи, а потім на церковні дзвони, які тривожно б’ють на сполох.
На диво органічна Тетяна Дідух у ролі Марусі Чурай.
Її голос буквально прорізає усі звуки, якими насичена вистава. Маруся Чурай дитинна, беззахисна і водночас сильна, дуже цілісна особистість. А Гриць (Олексій Кириллов), як Гриць, він буквально списаний з натури. З нашого сьогодення. Дороги, які ведуть його до зради –банальні, зрозумілі, і від того ще більш моторошні.
Він виправдовується, він знаходить для себе пояснення, тож і глядачеві залишається або пожаліти, або засудити, та все ж замислитися: чи всі скарби на світі варті втраченого, зрадженого кохання, якщо разом з ним втрачаєш душу?
Запам’ятався геніальний вихід на сцену Богдана Хмельницького. Знаменитий монолог гетьмана, коли він виправдовує піснярку. І тим ставить крапку у безконечній суперечці про провину Марусі.
Єдиний раз, коли тишу було перервано оваціями.
Сам суд за драматургією постійно про щось нагадує. Телевізійні політичні шоу, чи засідання наших депутатів. Демонстація пихи і гра амбііцій.
Вистава «Маруся Чурай» надзвичайно заряджена різними енергіями, саме на це я схильна списувати те, що не завжди голоси акторів виразні і зрозумілі, проковтуються слова, іноді не виділяється зміст. Як не дивно, це особливо стосується чоловічих ролей.
Хочеться вірити, що вистава буде шліфуватися, з кожним показом звучатиме виразніше, прозоріше і її полюбить не лише український глядач, бо вона про війну і зраду, про те, що болить, про витоки наших поразок і майбутні перемоги.
Наталя Дзюбенко-Мейс
