Культура

Загадка театру в Ніжині

Колеги в Києві мені не вірили, що не міг придбати квитка бодай на одну з десяти вистав у Ніжинському театрі. Упродовж кількох днів міжнародного фестивалю у пам’ять про Велику Українку — землячку Марію Заньковецьку тут було те, що стало вже рідкістю навіть поміж столичних театралів: повний аншлаг.

Подумати лиш, щодня – вистави приїжджих театрів, і то першорядної величини, з Києва, зі Львова, Чернігова, Кропивницького, Полтави, Коломиї. А ще два з Румунії і Білорусі. І – жодного вільного місця! Та все ж мені пощастило провести кілька незабутніх вечорів у Ніжинському театрі.

Чим є академічний театр в епоху духовної та економічної руїни? Наскільки цінують пересічні мешканці Ніжина свій театр? Чи знають про його осібне місце в українській історії? Ким є для краю і України Марія Заньковецька, на честь якої сучасні провідники Ніжинського театру ім. М. Коцюбинського, за неймовірної матеріальної скрути, вже 12 разів поспіль організовують театральну Мекку?

Відповіді на ці запитання я й намагався знайти.

До «зарізаної» акторки селяни гукали лікаря…

У відповідь на спроби російського окупаційного уряду заборонити українцям читати й писати мовою своїх пращурів в українських містах і селах від другої половини ХІХ століття активно виникають різноманітні самодіяльні театральні гурти. Зазвичай – під крилом першого загальнонаціонального громадського товариств «Просвіта».

Для прикладу, в моїй рідній Данині, згідно з архівними документами, так званий «просвітянський» театр вже від початку ХХ століття давав щороку п’ять-шість нових спектаклів, здебільшого з української класики. Але вперше справжніх, професіональних, артистів на сцені свого колбуду данинці побачили лише 1973 року. Той приїзд у село Ніжинського державного пересувного українського драматичного театру ім. М. Коцюбинського надовго запам’ятався старому й малому.

Зосібно й для мене, десятикласника.
Показували «Лимерівну» Панаса Мирного. Її данинці любили по-особливому, адже в різні періоди існування місцевої театральної трупи ця вистава, як і «Безталанна» Карпенка-Карого, завжди була в їхньому репертуарі. Головну героїню грала єдина на той час народна артистка України в цій трупі, прізвище якої, на жаль, лишилось не відомим.

Упродовж двох дій зала була заворожена і правдивим сюжетом із звичного сільського життя, і грою артистів. А найприголомшуючим ефектом стала сцена, коли, зраджена коханим, юна Лимерівна, не знаходячи виходу з глухого житейського кута, встромляє собі в серце гострий ніж.

Картинка і тепер перед очима…
Артистка із закривавленим ножем у руках падає на живіт і довкола неї розтікається… кров. Що творилося в клубі?!! Зала спочатку заціпеніла, а за мить — зойкнула. А кілька жіночок, враз схопившись із місць, розпачливо заголосили. Чоловіки несамовито заревли в один голос: «Лікаря!»

Не знаю, чи такий вир емоцій з пристрастями довелося ще деінде переживати одночасно і артистам на сцені, і глядачам у залі, як тоді, в Данинському сільському клубі?!

Ось такою була сила українського реалістичного театру, яку не могли знищити ні злочинні антиукраїнські Укази на кшталт Валуївського чи Емського з Петербурга, ні численні ідеологічні постанови з Москви. Адже такі театральні постановки формували в українців головне: любов і шанобу свого, рідного, національного. Кожна така вистава спонукала до думання: про свої витоки, про долю родини, цілої України.

За що хотіли повісити Марію Заньковецьку вороги України?

«Если бы мы в свое время повесили Кропивницкого, Заньковецкую, Садовского и Саксаганського, ни о каком национализме не было бы и речи…»
(З виступу командувача російських військ генерала М. Мурайвова на мітингу більшовиків із нагоди знищення студентської оборони Києва під Крутами та взяття столиці в січні 1919 року)

З історичної хроніки:

1918 р. — за сприяння Марії Заньковецької створено напівпрофесійний Ніжинський народний театр; 1922 р. – при театрі створено Ніжинську державну драматичну студію ім. М. К. Заньковецької; 1933 р. — у Ніжині відкрито Перший робітничо-комуністичний театр Чернігівщини (пізніша назва — Чернігівський колгоспний театр ім. М. М. Коцюбинського); 1938 р. –театру присвоєно ім’я М. Коцюбинського.

1958 р. – нова офіційна назва — Ніжинський пересувний український музично-драматичний театр імені Михайла Коцюбинського; 1980 р. — початок 2000-х — театр фактично не мав власного приміщення, лишаючись у статусі державного мандрівного театру (такими в Україні були ще три – у Білій Церкві, Коломиї та Дрогобичі); 2002 р. – завдяки сприянню знаного земляка, Голови Верховної Ради України І.С. Плюща після капітальної перебудови колишнього радянського кінотеатру ім. Ленінського комсомолу мешканці міста над Остром отримали справжній театральний храм.

2003 р. — започатковано щорічний «Міжнародний театральний фестиваль жіночої творчості імені Марії Заньковецької»; 2014 р. – театру присвоєно звання академічного.

І — наостанок

Цьогоріч, 11 листопада, перебуваючи у відрядженні у Львові, мав насолоду подивитися у Львівському академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької прем’єру (поновлення через 35 років) драматичної думи на дві частини за п’єсою І. Рябокляча «Марія Заньковецька».

То були неймовірні відчуття, адже 35 років тому цей же спектакль дивився у місті моєї журналістської юності – Чернівцях, куди заньківчани приїздили на гастролі.

Чому б цей спектакль не поставити в Ніжині? Або в Чернігові?
Пам’ятаймо Шевченкове: свій — про своє, до свого…

Микола Тимошик,
журналіст, професор

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери