Друзі мої, читальники! Ще шостого вересня я похвалилася, що читаю новий роман Василя Шкляра “Заячий костел”. Прочитала двічі. Перший раз поспішала “заковтнути” по студентському швидко. А вдруге, вже знаючи сюжет, читала неквапливо, з насолодою, з бажанням зрозуміти, “як це робиться?”
Ні, я не належу до епігонів Василя Шкляра (а це й неможливо). Я з тими, хто читає його книжки і зрозуміє, яка це висококласна, талановита нова книжка нашого творця бестселерів, який це тематично унікальний для нашої прози роман, як тонко виписаний кожен образ, які промовисті деталі, яке не натужне, глибоке освоєння всього, що називають «робочим матеріалом» — від литовського фольклору, ландшафтів, клімату, від таємниць історичних до побутових дрібниць, і, нарешті, герої, для яких “слова “війна” і “свобода” стали рівнозначними”.
І мова, мова, мова – як ріка!
1950 рік. “Лісові брати” і українські хлопці-повстанці, останні бої з московськими окупантами. Зрада і смерть. Любов і любов. І Свята ріка, та, найголовніша ріка, води якої живлять батьківщину й героїв, і ріка неймовірної оповіді Шкляра, з якої не хочеш виходити, не хочеш відпускати себе з неї.
І таємниця. «Бо Заячий костел — це те, що ти дуже хочеш побачити, але не побачиш ніколи», якщо не прочитаєш цей роман Шкляра. Справді великого письменника.
Читайте, і зрозумієте, як я – ця книжка лікує душу. І повертає спрагу читання. Дякую авторові, дякую видавництву, дякую вам, брати і сестри – читачі і читачки!
Любов Голота
