Припаркувався був якось автівкою навпроти церкви Московського патріархату на столичному Печерську, і доки очікував на товариша, мав намір трохи перепочити. Умиротворено дивився на людське сновигання за вікном. Картина загалом стандартна і сіра. Пообіч вуличка була тісно напхана легковиками. Люди, трохи згорблені від лютневої мряки, ніби тіні, пливли тротуарами.
Іноді читаю, мовляв, що може знати про життя письменник, який не був на війні, не займався, як Джек Лондон, золотошуканням, тобто не жив важким, сповненим небезпек та пригод життям?! Визнаю, значною мірою ці «джеклондонівці» мають рацію. Все це так. Але трішечки не так.
Кожна людина приходить у світ зі своїм призначенням. Можемо його називати долею, кармою, смислом життя або якось інакше. І доки виконуємо це призначення і залишаємося музикантами у світовому оркестрі, доти живемо й виконуємо свою місію. А коли зупиняємось — на наші голови падають напасті, які даються для того, щоб людина одумалась і повернулася до свого призначення.
Якось до батька прийшла дочка, молода жінка, і з сумом сказала: «Тато, я так втомилася від всього! У мене постійні труднощі на роботі і в особистому житті, вже просто не маю сил… Як справлятися з усім цим?» Батько відповів: «Я тобі зараз покажу».
