Припаркувався був якось автівкою навпроти церкви Московського патріархату на столичному Печерську, і доки очікував на товариша, мав намір трохи перепочити. Умиротворено дивився на людське сновигання за вікном. Картина загалом стандартна і сіра. Пообіч вуличка була тісно напхана легковиками. Люди, трохи згорблені від лютневої мряки, ніби тіні, пливли тротуарами.
Зрідка прошмигне якийсь чоловічина з вибалушеними очима, тримаючи в руках три тюльпанчики, сумнівної на вигляд потенції. То Він пре до Неї, бо ж люди придумали собі забавку: «День закоханих».
Був День закоханих. Але мою увагу привертали, зрештою, не закохані, а важкі церковні двері, що раз по раз глухо гупали. Печерськ – то ніби масляно-шоколадний острів, ніби головний архіпелаг країни, котра вже років тридцять тримає вимушений піст.
А ще коли сидиш отак припнутим в автівці і чуєш, як відлунюють на тротуарі жіночі підбори, то шия автоматично вертиться навсібіч, шукає постаті у дзеркалах, і нема на те ради. Ось вона, володарка симфонії підборів, німфа в коротенькій норковій шубці, із задком, ніби два зубочки часнику… Що вдієш, такий район – інкубатор опасистих, маснопиких чоловіків і панянок на козячих ніжках.
Мої кволі розмірковування урвалися раптом скаженим свистом гальм! То спинився модерний «Ягуар», модель, якої я не видів навіть у глянцевому журналі. Ну, думаю, чергова печерська кобіта, в якої таки сталось благодатне «ягуарове» зачаття, і вона зараз пірне за важкі церковні двері, аби там поставити подячну свічку, во ім’я благодійника Баблосія Великого.
Поки втішався здогадками, дорогий англійський «Ягуар», демонстративно-нахабним клином притулився в акурат до самої арки, перегородивши всі проїзди і проходи. «Що собі дозволяє, це нахабне дівчисько!» – встиг подумати я, і тієї ж миті замість блондинки з водійських дверцят вивалився якийсь чорний, засмальцьований, кудлато-бородатий, запльонтаний у власному підряснику колобок! Від несподіванки я тільки й мовив: «Йой, московський піп!»
Направду! Священником ту дивоглядь язик не повертається назвати. Характерний щелепастий ординський фейс, запухлі, глибоко втоплені оченята, розхристана сива борода, в якій жовтими порошинами стриміли недавні недоїдки… Його «Ягуар» мав вигляд господаря – забризканий свіжою рудою глиною. Певно, цей «просвітитель» щойно з цвинтаря, де собі на «пропітніє» відблеяв «вє-гє-гєчь-ная па-га-мять» над покійником і, перехиливши склянку червоного міцного, «бо сіє нє возбраняєцца…», опинився на Печерську.
Мене знудило! І защеміло на серці. Я відчув особисту образу за нашу країну, за наших людей і давню, але занапащену нашу віру. Рій думок напосів мою голову. Я інколи заходжу до цього храму. Але боронь Боже стати до бесіди з тутешніми «женщінамі-свєшніцамі», замордованими в темні хустки! Голосно чтокають і самі тебе хапають за руку, безцеремонні і зверхні, ніби вони, прости Господи, вже рівноапостольні. А як почують із твоїх вуст добірну українську, аж киплять од злості.
Я заходив і просто не звертав увагу на купу сектантських тамтешніх агіток, скажімо, з засторогою: «Запіскі от раскольніков нє прінімаюцца»… Просто молився, бо прийшов до нашої, української церкви, загарбаної колись варварами зі сходу. Просто молився і йшов собі. Бо тут молиться всякий люд – і істинні парафіяни, і випадкові захожани, і ботексні дівиці та їхні «папіки» з масними варгами. Церква приймає всіх.
Ось лиш моя душа не сприймає дисонансу, не годна змиритися з невідповідністю Божого й отого диявольського, котре вже навіть перестало маскуватися. Особливо боляче, коли бачиш в цьому храмі тендітну старшу жінку, бідно, але охайно вдягнуту. Вона чемно вистоює в чергах до святих образів, шанобливо, навіть боязко до них прикладається. В її вицвілих очах видно, як вона вистраждала в цьому житті. Їй не стає копійок купити сьогодні цілого буханця хліба, вона обійдеться четвертинкою… Але тут, у храмі Божому, вона своєю білесенькою, ніби безкровною рукою простягає гроші і купує свічку…
А на вулиці із тієї її мозольної гривні вилискує бундючним святотатством «Ягуар»…
Я теж виходжу з моєї автівки і йду назустрів товаришу. Дорогою мене мало не збиває з ніг «московський смерч» у рясі – кудлатий щелепастий піп із «Ягуара». На ньому тріпається зашморгана єпитрахиль, з алавастру вихлюпується на ходу свята вода, а з кишені строменіє кропило. Він тулить до своєї ординської голови телефонну слухавку і як володар цього життя комусь самовпевнено глаголить: «Чьо, а чьо… Да вашшє, нє вапрос. Братан, сдєлаєм!»
Боже-Боже…
Хто Тебе нині люто розпинає Ім’ям Твоїм у наших храмах? І де край нашому терпінню?
Сергій Файфура, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
