Є письменники, на мою думку, які стояли і стоять (бо це наші сучасники) (по)за або й сказати прямо — (по)над укрсучлітом… Такими були Роман Іваничук, Юрій Мушкетик, таким є Ярослав Орос, який, дякувати Богу, живе й пише про і для нас. Свого часу (а це вже давненько) його книга «Чотирикутна зірка» стала для мене одкровенням і своїм (українським) осмисленням світознань.
Люди вірять в міфи та казки. На цій вірі паразитують аферисти і політики. «Сілой любві жєнщіна отрастіла сєбє давно удальонний яічнік і тєпєрь жівьот полноцєнной половой жізнью», або «Вчителі в Україні будуть отримувати 3000 євро зарплатні»… Наївні та легкодухі ведуться.
Тисячі людей щодня проходять повз оці два будинки і не здогадуються, які любовні флюїди витали між ними колись. Будинки ці розташовані вздовж одної з магістральних вулиць Києва — Богдана Хмельницького, їх розділяє маленька вуличка Михайла Коцюбинського. А двох їхніх мешканців розділяли непереборні (хоча — чи вже аж такі непереборні?) життєві обставини.
