Нещодавно я відшукав у старій книжці вірш товариша студентських років Василя Нікітіна. Вірш, може, дещо й особистий, але ж насправді в стилі Василя, напрочуд іронічний і водночас талановитий. Історія його така. Пізньої осені 1986 року я приїхав у містечко Короп у відрядження написати щось (уже не пам’ятаю що) для «Деснянської правди», в яку тільки-но перейшов з молодіжної газети, і відразу попрошкував до «районки» з незвичайною, як для радянських часів, назвою «Нові горизонти», яку очолював Нікітін.
Він відразу зателефонував до райкому партії і повідомив: «Завтра вранці до Шабалинова вирушає лектор «із області», туди ж поїдемо і ми… А поки що прогуляйся нашим провінційним Коропом, бо ми здаємо газету…»
Тим лектором виявився Віктор Шевченко, з яким ми вчилися в Ніжинському педінституті, але справжніми друзями стали після Шабалинова… Згодом навіть разом книжечку написали. Тоді, в цьому придеснянському селі, Віктор прочитав аж три лекції про міжнародне становище: і в механізаторів, і для доярок на фермі, і для сільської інтелігенції в конторі колгоспу. Збагатились і наші з Нікітіним журналістські блокноти. Тож наприкінці дня Василеві знайомі запросили нас на вечерю, де пригощали їхні милі жіночки — і гарячою картоплею із засоленими огірочками, і свіжиною, і карасями, виловленими у деснянських заплавах, і настояним узваром, і, звісно, міцнющим самогоном. За столом розговорились і про історію села, зокрема, про дивовижний пам’ятник на могилі Вірі Богданівської-Попової.
Одна з перших жінок-хіміків, вона закінчила Женевський університет, за кордоном одержала і вчений ступінь доктора хімічних наук. Вийшла заміж за нащадка чернігівських дворян, генерал-майора Якова Попова, директора Іжевського збройного та сталеплавильного заводів. Там же, в Іжевську, в 1896 році, проводячи досліди в заводській лабораторії, отримала смертельне отруєння фосфорним газом. Опечалений чоловік поховав дружину у своєму маєтку в Шабалинові. Над могилою спорудив надгробок у вигляді носової частини корабля — цегляна палуба з металевою щоглою, увінчаною хрестом. До могили ведуть сходи, що утворюють арку, під якою є обеліск із фотомедальйоном та гранітною дошкою з меморіальним текстом.
Розповідь про те поховання неабияк зацікавила історика Віктора Шевченка, і ми всі разом — і гості, і Василеві знайомі з їхніми жіночками — двома легковичками поїхали на старе сільське кладовище, геть поросле соснами.
Вже вечоріло, ледь сніжило, і ця незвичайна картина споглядання на незвичайної архітектури могилу запам’яталась кожному. Надто ж Віктору, який упродовж багатьох років згадував про ту могилу. Василь же через кілька днів надіслав ось такого стьобного, як нині кажуть, вірша:
Щоглу-хрест піднявши, як на сповіді,
Корабель пливе через горби
Віри Богданівської-Попової,
А внизу — горілка і баби.
Стоїмо на цементовій палубі
Вже й самі готові до плавби.
Я — жонатий, ти — також не парубок,
А внизу — горілка і баби.
Димимо, дивуємося, дивимось:
Обнялися з соснами дуби.
Не в той бік пливемо, Володимире…
А внизу — горілка і гроби.
На жаль, Василь Нікітін, цей досьогодні невизнаний поет-сатирик рівня свого талановитого земляка Миколи Холодного, давно вже покійний — він наклав на себе руки у свої 44 роки, відразу після проголошення незалежності України. А Віктор Шевченко, професор, доктор історичних наук, відійшов у засвіти також, кілька років тому. Життя рано чи пізно минає, а пам’ять нетлінна…
Володимир Сапон
