Сьогодні ім’я Назарія Яремчука звучить у теленовинах, згадується у соцмережах. Лунають пісні Його голосом у записах і з уст юних співаків. Йому виповнилося б сьогодні тільки 71… Наш незабутній! Цим моїм спогадом, свого часу опублікованим у газеті «Буковина», хочу поділитися як вогником свічки, яку сьогодні запалюють у пам’ять про великого Співака, величну Людину.
Тепер я зрозумів язичників, коли вони пізньої осени палять багаття до неба, розріджуючи одноколірність. Розумію шведів, що розмальовують свої будинки у яскраві червоні, зелені та інші кольори. Сірятина так паскудно нищить ніжні порухи душі — сірятина плотів, які ледь борються з нею позеленілими моховими заглибинами, сірятина голих дерев, понуро заниканих під сірим небом, сірятина сільських хат, мало яка з них бо пащекує свіжими кольорами, сірятина роз’їжджених доріг і стежок.
«Богородице, Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?» — це щемні слова, актуальні сьогодні, од яких навертаються сльози, із книги «Молитва за убієнних голодом» письменниці Катерини Мотрич, сьогоднішньої ювілярки (славні 75 літ!).
Мені упав увічі вельми цікавий допис Ірини Грабовської. Рідко коли надибаєш у фейсбуці, щоб піднімалася дійсно важлива, актуальна і, головне, не вигадана, а реальна проблема нашої літератури — проблема авторів і видавців. Тож я зацікавився і подав свій коментар. Вельми прикро, що авторка допису по-дитячому образилася на мої (і ще, може, когось иншого) оцінки і закрила доступ до своєї сторінки. Шкода, бо могла би бути глибока і гостра дискусія довкола згаданої проблеми, яка би увиявнила багато ґанджів нашого літературного процесу, а, отже, помогла би їх усунути.
Трохи реальної політики. Щось мені підказує, чи навіть так: я переконаний, що зірка Німеччини заходить, а Парагваю сходить. Бо чоловік, у якого я зараз тимчасово мешкаю (назвемо його Макс), кинув Німеччину і переселився до Парагваю. Макс з так званих казахстанських німців. Приїхав з батьками до Німеччини, коли йому було 5 років. У 33 переїхав до Парагваю, де і живе вже 7 років.
