Вчора був день батька. Дивне таке свято трохи. Батько – це не день. Батько це все. Ми з батьком їздили увечері ставити ятері на Дніпрі. А рано вранці, на світанку – трусили. В ятерах були бронзові, золотисті лини. І ще ходили ловити рибу на річку. Плигуном, або регелею, як в нас казали.
— Тихо йди, — вчив батько. І ніколи не став регелю по течії, тільки – проти!
Величний подвиг юнака Ікара,
Що першим із людей крилатим став.
І хоч за це постигла смертна кара,
А все ж піднявся він, а все ж – літав.
Нічого то, що вперше з воску крила
Людину відривали від землі.
Дощ загнав нас до хати. Говоримо про сіно, про нову дзвіницю, про черешні, що репаються, і про НАТО. «Давно хочу поцікавитися, що це за картина в тебе на стіні?» – несподівано питає Федорцьо. «Репродукція з Ель Греко. Портрет лицаря з рукою на грудях». «На лиці в чоловіка написано, що він знає, як і за що треба воювати». «Так», – згоджуюся.
