Мої справжні стосунки з кавою почалися пізно, коли мені було вже далеко за тридцять. Бо хіба то стосунки, коли ще в шкільні роки, начитавшись десь поетичних текстів про те, як споживають каву літературні герої, я купував її в районному гастрономі.
Я купував у тому гастрономі пакетик «смачного й поживного напою» з пересмажених жолудів, ячменю й коріння петрових батогів і намагався видобути з того варева «незабутній смак». Він таки незабутній, я його впізнав би й сьогодні.
Або коли вже зовсім крутим студентом 4-го чи 5-го курсу, назавтра після стипендії, завалювався до нашого ексклюзивного (тобто недорогого) ресторану «Абхазія» в підвалі на Хрещатику, замовляв собі там неодмінний і справді класний суп харчо, після нього якесь потужне м’ясиво, хоч би й шашлик, а на фінал… кухоль чорної кави.
Каву тоді замовляли рідко, і то з молоком, що створювало можливість заварювати ту каву по кілька разів без погіршення смаку. А чорна кава – це було рідкісно, круто, але нерозважливо.
Офіціанти ненавиділи мене за неї й подавали ту каву або водночас із супом, або взагалі «забували» про неї, а я вперто домагався своєї насолоди й чекав, уже пообідавши, ще пів години, поки ж таки принесуть. Та кава трохи відрізнялась від райцентрівської, але не в найкращий бік.
Словом, кава – це як кохання, яке ніколи не буває справжнім першого разу.
Далі я став солідним чоловіком, інженером, батьком; мені вже не пасувало ганьбитися модними та безглуздими витребеньками, і я зверхньо поглядав на кавоманів, особливо на іноземців, що мішками скуповували смажені зерна в київських гастрономах, не дуже переймаючись тим, скільки кофеїну з тих мішків уже вивітрилось.
І ось примхлива доля звела мене з чистопородним, без домішок, російським дворянином, нащадком по чоловічій лінії поета Батюшкова. Тільки не зовсім прямим, бо в самого поета дітей не було.
Василь Миколайович походив від його рідного брата. І був він ким завгодно, навіть командиром есмінця в армії Колчака, тільки не поетом. А головне – став прекрасним художником-акварелістом, його божественну «Тишу» навіть закупила Третьяковка.
І стрілися ми з ним в одній неврологічній палаті Київської лікарні вчених: він опинився там після якогось мікроінсульту, а мене підкосив страшний радикуліт. І подружились ми завдяки французькій мові, яку я саме студіював і яка викликала в нього цунамі священної ностальгії за світським життям, срібними сервізами, французькою гувернанткою й першим коханням.
В нього була персональна майстерня на вулиці Філатова, і з першого ж туди візиту мене огорнув, зачарував і підкорив стійкий, мабуть, уже довічний дух справжньої кави. Дід заходився мене до неї привчати, бо прив’язався до мене, як і я до нього. Був він фактично самотній, а тут відразу така екзотика, як французька мова, любов до Шопена, інтерес до минулого… і все це під добру, автентичну каву.
Смажені зерна, розважені в магазинні пакети, йому присилали з Москви, бо в Києві тоді навіть не знали, що то таке справжня кава. Він її сам молов там таки в майстерні: в нього був електричний млинок, а для особливо урочистих випадків – ручний, антикварний.
Вже давно відлетіла в кращі світи його талановита світла дитяча душа, а я й сьогодні заварюю свою каву «по-батюшківськи»: просто в кухлі, з якого ж її й п’ю. Це так прозаїчно. Ніяких тобі таємничих ритуалів, жару з сандалового дерева, джезви, домішок морської солі, кайєнського перцю й порошку з засушеного хвоста тібетської ящірки…
Але сама кава й вода таки мусять бути найвищого ґатунку. Не за етикеткою, а за власним досвідом. І ще важливо: готову каву не можна перебовтувати чи переливати. Все інше, тобто кожна навіть дрібна деталь має значення, але другорядне і більш залежне від моєї фантазії чи примхи.
Кажуть, наприклад, ніби Фідель Кастро казав, що кава має бути чорна як ніч, гаряча як вогонь і солодка як поцілунок. Може він цього й не казав, але це правда. Правда, яку кожному вільно модифікувати під свій смак, потребу чи уяву.
Я от не люблю пересолодженої кави, краще вже зовсім без цукру. Але потрапити в ідеальну пропорцію досить непросто, бо життя складне, все на світі міняється – склад цукру, походження води й сорт кави, відсоток цукру в крові й кількість солі в мигдалевих зернятах (прикуска до кави). Зате кожна кава – це нова подія з не завжди прогнозованими враженнями.
Якщо відчуття нової події притуплюється або втрачається зовсім – це серйозний знак, що кава таки наркотик і треба знати міру. Оце вона міра і є. Поки кожен кухлик кави стає святом, він залишається божим даром, не тільки приємним, а й корисним для вашої печінки, нирок і системи кровообігу. І зовсім же ж не важко помітити ту межу, коли ковток найкращої кави робиться буденним, ніби склянка кефіру. Проте наша генетична жадібність не дає нам спинитись на межі, а далі про ту межу недовго й геть забути. Ну, то й не нарікайте на лікарів.
Аби ніхто не казав, що все це пусті панські балачки, поділюсь одним своїм секретом, якого, здається ніхто не знає й не підозрює, що він вартий тонких досліджень. Я п’ю каву з дюарової посудини. Якось випадково заварив (по-батюшківськи) гарну каву в кварті-нержавійці з якогось туристського набору – і тут з’ясувалося, що мої губи й кінчик язика абсолютно не відрізняють вІнця вишуканої кераміки від скруглених країв двостінної залізяки! Та сама поверхня, та сама теплопровідність. Можна було б із того не радіти, а засоромитись: який же я нерозбірливий! Але тут відкрився ще важливіший секрет: кава в дюарі приблизно вдвоє довше залишається гарячою, а це, хто тямить, велика різниця.
Ще є й багато інших секретів, якими я міг би поділитись, мені не жаль. Але, я ж кажу, вони другорядні, та й треба щось залишити кожному на власні пошуки й фантазії. Головне – нікого не слухайте, слухайте себе, своє тіло. Кава навчає й цього мистецтва.
Василь Триліс
