Оцю *уйню я побачив в Сімферополі в березні 2013-го, коли приїхав знімать кіно про пенітенціарноу систему. Чувак з прес-служби повів мене в місто…
Він показував різну хрінь, тіпа лєніна біля вокзалу на обрубку лавочки, розказував байки про те, шо поруч ще був сталін, но його відрізали.
— О! Падажжі! — він луснув себе по лобі, шо аж збив фуражку, — пішли я тобі покажу пам`ятник кримчанам, загиблим від УПА.
— Та ладно, — заржав я, — а коли це УПА було в Криму? Чи це ваші довбо*оби туди їздили собою землю удобрять?
— Я не знаю, но пам`ятник такий є.
І повів.
Все це кам’яне гі*но стоїть в центрі, біля кінотеатру Сімферополь, з одного боку прикрите кущами.
Я довго кліпав очима, сподіваючись, що мені привиділося. Але ні!
Пізніше я дізнався, що це гі*но встановили комуняки з соціалістами в 2007 році. На шістнадцятому, б*ядь, році незалежності України! І шо характерно, прокуратура тоді не виявила порушень. Красіво?! А ми ходили повз, посміювалися… і ось маємо.
Саме тому я за те, щоб якомога більше вулиць і об`єктів носили назви наших героїв. Бо не мають діти зростати на комуняцькомку і отакому от гі*ні. В якій ще країні встановлювали пам’ятники, які б увічнювали виродків і принижували борців за визволення, не підкажете?
Саме тому я щоразу повертаюся до 11 школи Харкова, де вчився п’ятнадцятирічний Даня Дідік, який загинув під час Ходи Гідності. Привіт вчителям і червоній директорці! Подивіться на фотку. Це — ваше дзеркало. Ви варіація цього пам`ятника. Тільки з плоті і крові.
Руслан Горовий
