Ексклюзивна хвиля

Дарина Туз – про «Букрек» і премію свого кумира

Гарний подарунок на Новий рік отримала заслужена журналістка України, голова Асоціації ділових жінок Буковини, директорка Видавничого дому «Букрек» Дарина Туз-Максимець: в оприлюдненому днями списку лауреатів літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша є і її прізвище.

Вона удостоєна відзнаки «за видавничу й благодійну діяльність».

Вітаємо, Дарино! Справді, вдалий презент «під ялинку». Цю новину з приємністю сприйняли ваші шанувальники, автори, чиї книги побачили світ у «Букреку», любителі Книги й усі, кому відомі заслуги очолюваного вами видавничого дому в пропаганді української книги, друкованого Слова, в підтримці українських письменників уже відомих і тих, хто дебютує в красному письменстві чи на ниві публіцистики. Уже не раз вам доводилося отримувати різні нагороди, зокрема на престижних книжкових форумах не тільки в Україні, а й за рубежем. Чим для вас особлива премія імені Пантелеймона Куліша?

– Спершу треба сказати, що я – людина не марнославна, можна сказати, навіть байдужа до нагород. І це – не поза, як може здатися на перший погляд, а щира правда! Але що стосується нагород для видавничого дому «Букрек» – то інша справа. Їх є чимало. Але ми не дуже хвалимось і піаримось. А певно, таки треба, бо, вважаємо, справи, тобто наші книги, мають іти попереду нас і голосно кричати про наш успіх. Це помилковий і застарілий підхід. Будемо його змінювати в 2020-му.
Повідомлення про присвоєння премії ім. Пантелеймона Куліша виявилося несподіваним і на диво приємним. Я навіть запишалася, бо це – Куліш! Дуже поважаю і люблю цю, дуже близьку мені, постать в українській культурі. Навіть якби він не написав «Чорну Раду», не створив новий правопис і не переклав Біблію, все одно залишився би в історії. Як потужний видавець і редактор. Нині сказали б «менеджер», бо був не лише творчою людиною, а й талановитим організатором і підприємцем, зумів відкрити друкарню в Санкт-Петербурзі й видавати там українську літературу. На які тільки жертви Куліш не йшов, щоб роздобути гроші й видати Шевченків «Кобзар», твори Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка і багато інших. Він наводнював Україну новою, незнаною досі літературою. Мені завжди хотілось мати стільки натхнення до справи, як у Куліша.

– На ринку книговидавництва ви уже 28-й рік. Принаймні на теренах Буковини маєте в цьому пальму першості. Чи можна полічити, скільки видань побачило світ за вашого благословення, який загальний тираж продукції «Букреку»?

– О, з наших майже трьох тисяч видань можна скласти велику бібліотеку! Щороку «Букрек» видає приблизно сто назв книг, серед них перше місце посідають підручники для шкіл з мовами національних меншин: румунською, угорською, польською, болгарською, кримськотатарською, новогрецькою, гагаузькою, івритом. Потім уже йде художня література. А тиражі, як правило, невеликі. Гагаузькі підручників друкуємо по 200 примірників. Інших – тисяча-дві. Тільки «Польська мова» останнім часом виходить на 20-тисячні тиражі. Статистику щодо тиражів, починаючи від 1992 року, мені назвати важко, треба буде зайнятися цим. У 2018 це було майже 200 тисяч книг, у 2019 – уже менше. На зміну паперовій книзі йде електронна. І це ще один виклик, якого не було в Куліша…

– Яким зі своїх «дітищ» найбільше пишаєтесь?

– Всі наші книги люблю, предмети гордості в кожному періоді свої. Але є такі, які, на мою думку, залишаться в історії. Це двомовні українсько-румунські «Кобзар» Шевченка і «Лучафер» Емінеску, «Кобзар» російською та казахською, 40-томник українських казок із різних регіонів (зібраних Миколою Зінчуком), 10-томник творів Ольги Кобилянської, 3-томник «Від депортації до депортації ( під редакцією професора Юрія Макара).

– Знаю, що видання книги – це копіткий процес, у якому беруть участь багато працівників, зокрема велику роль відіграє редактор видання. Проте відомо, що директорка «Букреку» вельми прискіпливо ставиться до рукописів, які пропонують до друку автори. Як часто й через що доводиться відмовляти замовникам?

– Хіба що вже явним графоманам. А так намагаюся не відмовляти. Мене вчать приклади видавців, які не бралися видавати твори, які потім ставали популярними. Боюсь пропустити щось геніальне… Особливо повчальним є приклад американської поетеси Емілі Дікінсон (виставу про неї на чернівецькій сцені грала Ліда Жук, хто пам’ятає), рукописи якої повертали всі видавництва, бо тоді не вважали білий вірш поезією. І лише через 100 (!) років вони були видані й визнані літературною спільнотою.
Більш прискіпливо я ставлюся до редагування рукопису, художнього оформлення видання. Прикро, що багато авторів не люблять, щоб їх правили, а тим більше повертали рукопис на доробку. А шкода, бо якщо послухати редактора, дещо переписати, твір став би динамічніший, більше відповідав би сучасним вимогам.

– А чи є час читати «не свої» книги, тобто ті, що побачили світ у інших видавництвах? Хто ваш улюблений письменник?

– Читаю не так багато, як хотілося б, але слідкую і тішусь, що нині в Україні просто видавничий літературний бум. Здається, ще ніколи не видавалось стільки різної літератури, художньої, нон-фікшн, дитячої, підліткової, перекладної. Зараз захоплюсь Еріком-Еммануелем Шміттом, твори якого перекладає з французької видавництво «Аннети Антоненко». Вважаю, що «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко мав би свого часу мати набагато більшу промоцію за кордоном, і тоді українська література могла б наблизитись до Нобелівської премії. Завжди з інтересом стежу за творчістю Віри Китайгородської, як поетичною, так і прозовою. Її два романи «Обличчям до стіни» та «Чорна гвардія», які вийшли в «Букреку», стали подією в сучасній українській літературі.

– Відкрийте секрет, чим порадуєте книголюбів у новому році?

– Буде 8-ий том Ольги Кобилянської, до якого ввійде роман «Апостол черні», який радянське літературознавство визнало націоналістичним, і він не ввійшов у багатотомник, що видавався в Харкові. Вийшов у Празі з купюрами. Тепер літературна справедливість восторжествує, бо очолювана Володимиром Антофійчуком кафедра ЧНУ відновить його за авторським рукописом.

Плануємо видати до виставки в Парижі французькою мовою роман Тетяни Пишнюк «Едігна, Божа вивірка» про дочку Анни-Ярославни. Готова до друку українською і англійською книга «Єврейські танці». Буде третє українсько-румунсько-англійське видання «Гуцульські вишивки», якого прихильники народного мистецтва вже зачекалися. І звісно, підручники для шкіл нацменшин.

– Заслужена, талановита журналістка благословила в світ не одну книгу своїх колег. Чи не настав час самій написати книгу?

– Колись наш незабутній учитель, наставник у «Буковині» Григорій Шабашкевич підбивав мене до написання п’єс, так йому подобались діалоги в моїх журналістських матеріалах. Тоді вийшла його вистава «Вальчин міст» та Василя Фольварочного «Батьківська криниця». «Дєточка, – казав він, – якщо ви напишите п’єсу, то я не знаю, хто буде ходити по цих мостах і пити цю воду». Поки що не виправдовую тих сподівань…

– Можливо, ще не настав час або ж його просто не вистачає… Дарино, знаю, що люди, які долучаються до благочинності, нерідко воліють не надто нахвалятися цим. Та все-таки кілька слів про те, кому допомагаєте, кого підтримуєте?

– Дітей і церкву. Благодійність наша полягає в даруванні книг діткам і безкоштовному виданні книг на дитячі й церковні потреби. Співпрацюємо з Фондом «Я – майбутнє України», видаємо книги, кошти від реалізації яких йдуть на потреби благодійності неймовірної Марти Левченко, якою я дуже захоплююсь. Зараз у видавництві підготовлено до друку збірник дитячих творів конкурсу, який проводить Марта. Це найменше, що ми можемо зробити для її «Містечка добра».

– Нехай же рік, що розпочався, буде щедрим на добрі справи, вдалі проєкти, здійснення всіх ваших і наших бажань і планів!

Валентина Мацерук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.