Саме у вересні місяці сталася ця розмова з Борисом Єльциним – ще на початку століття, а з роками все частіше спливає в пам’яті, особливо в контексті: чи міг світ позбавитися нещастя у вигляді його «прєємніка»–підполковника ще в зародку?
І чому Єльцин вже тоді так не хотів про нього говорити?
Та розмова з Єльциним, вже «юним пенсіонером», відбулася під час книжкової виставки-ярмарку в Москві, коли вони з Наїною Йосипівною зайшли до Українського державного стенду у Виставковому Центрі (колишня ВДНГ СРСР, павільйон №57).
Єльцин виглядав бадьорим і просто сяяв свіжістю, що видно на фото угорі. Поряд з Єльциним — Микола Тимошик, тоді ще навіть не доктор наук, а ще там, із-за мого профілю визирає видавець Богдан Будний…
Постєльцинська Росія тоді ще остаточно не здичавіла, і полковник Литвиненко (отруєний пізніше полонієм в Англії) ще не написав книжку «ФСБ взрывает Россию», але вже відбулися страшні підриви будинків, зокрема, у Москві – щонайменше двох багатоповерхівок (на вул. Гурьянова та Каширському шосе – це кількасот загиблих дорослих і дітей).
І все більше людей вже схилялися до думки, що то реалізація плану «прєєемника» з його конторою, щоб звинуватити чеченців і розв’язати другу Чеченську війну.
… Коли Єльцин засяяв посмішкою серед наших вишитих рушників, я миттєво увімкнувся, як і мій диктофон: почав з подяки Борису Миколайовичу за його стійкість у придушенні ГКЧП (1991р.) і за добре ставлення до України та за мудрі слова його, що кожен росіянин, прокинувшись, найперше повинен думати, «що він зробив для України» (!!!), а також за ще давніший вислів про те, що «кожна республіка нехай бере стільки суверенітету, скільки може понести».
Оскільки все відбувалося на «книжковій території», то я почав з літератури та його вражень: що з недавно прочитаного сподобалося Єльцину?
Він вражав щохвилини: зізнався, що тепер дозволяє собі лиш 50 грамів червоного вина, і більшість часу витрачає на читання (тогочасне інтерв’ю в журналі «Книжник-review» так і називалось: «Борис Єльцин: «Зазвичай я прочитую до 300 сторінок денно…» (там вийшло на цілий журнальний розворот, бо до Єльцина ще підверстали й відповіді Володі Яворівського на мої запитання про Єльцина, Горбачова та Сахарова).
Борис Миколайович назвав тоді цілу купу потужних улюблених авторів і книжок, про яких я й не сподівався, що він їх чув (серед них – Ключевський, Костомаров, Соловйов, Аксьонов, Гранін тощо), виявилося, Б.М. прочитав навіть усі з перекладених тоді романів розпіареного Муракамі, бо Єльцина якраз запросили до Японії, і він вважав за необхідне бути «вкурсі»…
Під час розмови Єльцин називав чимало прізвищ політиків і письменників, навіть одного українського – я допоміг йому згадати Володимира Яворівського, який у всесоюзному ще парламенті працював у очолюваному Єльциним комітеті з будівництва та архітектури (і Єльцин пам’ятав навіть його виступ, коли ховали Сахарова), а от свого «прєємника» Б.М. уперто обходив мовчанкою – навіть, коли я ставив пряме запитання (наскільки він задоволений першими кроками наступника).
Справді: чому було обраного саме заштатного, нікому не відомого колишнього офіцера не найкращих військ, який ще за кілька років до того «грачував», підробляв таксистом, а потім став носієм чемоданів мера-демократа Собчака? Адже поряд з Єльциним були тоді вже добре відомі всім і перевірені ним Нємцов, Гайдар, Чубайс, Сатаров та ще ціла низка інших…
Моє майже пряме запитання про «прєємніка» Єльцин ніби то не почув. Коли я «під’їхав» з іншого боку, запитавши: чи часто він тепер спілкується з тими, кого вчив-приводив до влади?, Єльцин теж відповів трохи дивно: «У-у, ну, канешно, молодежь заглядывает ко мне регулярно – Чубайс, Гайдар, Немцов, Сатаров – те, с кем начинали реформы…»
І знову про Путіна ні слова.
Навіть з виразу його обличчя було ясно, що він не бажав згадувати «прєємніка», коли я того назвав прямо. Наскільки знав Єльцин, хто організував вибухи-теракти? А найбільш дивним для мене досі залишається: чому «прєємніка» обрано не з відомих людей, з ким він робив реформи?
Пізніше я не раз чув версію від знавців, що ніби то Єльцину нав’язали наступника його активна донька зі своїм чоловіком-скоробагатьком – з якихось, очевидно, власних міркувань.
У будь-якому разі тепер вже важко уявити, наскільки іншою могла би бути Росія. І наскільки чистішим і спокійнішим міг бути світ…
Досі шкодую, що не спробував хоч трохи провести Б.М. (а можливість така була) й, вимкнувши диктофон та позбавившись свідків, попросити його відповісти хоч натяком «не для преси», що він думає про «чемоданного», сподіваюся, клієнта Гааги.
Але я був зморений, бо те інтерв’ю було вже четвертим того дня. Та й не думалось тоді, що та зустріч остання…
Станіслав Бондаренко
