Ексклюзивна хвиля

Два поети із мокрого Вересня

Того року місяць Вересень у Чернігові був холодним і дощовим. Небесна вода потрапила у необачно залишену кимось чорнильницю. Чорнила скаламутились… І була того року якась дивна та покваплива редакторська рокіровка в паперових газетах стародавнього міста.

Від газети «Сіверщина» раптово і нахабно відлучили багаторічного її редактора Василя Чепурного. З газети «Чернігівщина» пішов – чим всіх подивував — Олександр Супронюк. А за тиждень-другий він же опинився у редакторському кріслі «Сіверщини»…

Дехто з тих, що завжди і все знають, авторитетно запевняли – Супронюка повноводою річкою з поетичною назвою Бухалівка вчергове винесло на «срібні береги»…

Я не все і не про всіх у тутешніх репортерських колах знав, тому допитувався, що то за «срібні береги»? Один, із дозволу сказати, поет, закопиливши губу і заскаливши око, інтригуючи, зневажливо при тому шамкаючи: «ги-ги», порадив мені піти у книжкову крамницю і спитати книжку Супронюка з такою назвою.

Я так і зробив.
Мені продали скромну, білого кольору книжечку поезій. Називалась вона «На срібні береги». Там 100 сонетів Олександра Супронюка, видані ще 2008 року. Ті «срібні береги» я читав і перечитував чи не всю ніч.

Колись, ще школярем, купив у сільському сільмазі «Світовий сонет» з перекладами Дмитра Павличка. Римована магія, досконала ритміка і вицігорність потрясли на все життя. Той томик – то мій дорогоцінний скарб. Таким потрясінням і таким скарбом стали мені і сонети Олександра Супронюка.

Ми потім з ним познайомились.
Навіть працювали короткий час на одному поверсі видавничого комплексу «Деснянська правда». Він заходив до мене, ми піднімали келішки. Я говорив йому про своє захоплення його сонетами. Супронюкова мефістофельська борідка мажорно подовжувалась, очі блищали. Але тепер я розумію, що дуже скупо тоді підбирав слова про те, який він особливий і який талановитий.

Тепер уже нічого не виправиш. Мої захоплення він більше не почує.

Його задумливий, романтичний образ, його вподобання віршованої форми із магічними 14-тьма рядками, холодне срібло, немов попіл, на усій його поезії та долі — не випадково «закільцювались», заплелись і допіру всохли… Відтоді, як придбав його книжку, знов і знов заходив до тієї чернігівської крамниці. Стос «Срібних берегів» стояв незрушно. За кілька років окрім мене її купили ще аж двоє… Божественну поезію нема кому читати. І не тільки у Чернігові.

В житті вбачаю я якусь ріку широку,
І кожен день його приносить щось нове.
На срібний берег мій то радість припливе,
А то лиха біда пристане – і нівроку!
З берези мертвої не наточити соку…
… Щасливий, що живу.
І, незважаючи на камені та скелі,
Я по ріці життя окрилений пливу
Між срібних берегів на срібній каравелі!

Каравела відпливла і зникла за горизонтом. А на срібних берегах лишилися ті в тому стародавньому місті, хто – «ги-ги» — навіть не здогадується про власну нікчемність супроти величі тих, на кого вони вказували пальцем…

***
А вертаючись знову до холодного в тому році Вересня, у редакторському кріслі «Чернігівщини» одного поета поміняли іншим. На місце Олександра Супронюка «засватали», позиченого в газеті «Деснянська правда», Ростислава Мусієнка.

Ті самі «знавці» штатних пертурбацій і претендентських потенцій, про обидвох тоді говорили, що вони — до не пристойного талановиті! І обоє вміють так пуститись поетичного берега, що й самі римовані хвилі почасти за ними не встигають. Через те у цих двох розхристаних поетів часом сильно «намокали» весла, було, що й губилися тії весла, але вони ніколи не губили жадобу до життя і творчості.

Ростислав Мусієнко в чернігівській поетиці і журналістиці – особлива постать. Одні його шанують, люблять, читають і цитують, інші – на нюх не сприймають. Але байдужих до Мусієнка не було, нема й не буде.

І то його великий плюс, хоч дехто переконаний – «ги-ги» — що мінус. Його історичні розвідки, особливо у супрязі з Олександром Добрицею, стали справжнім надбанням «Деснянської правди» та її вдумливих читачів. Про що би не писав Мусієнко, а в підсумку зазвичай виходив на вампіра Сталіна і кровожерливу комуністичну добу та ще інколи на поета Дмитра Іванова, який колись заблукав був у московському мавзолеї…

Мусієнко всім тим нажив собі багато недругів і навіть ворогів, але з українського, патріотичного шляху не звертав ніколи.

«Куди ж він поведе «Чернігівщину»? – чулися того Вересня хмільні і риторичні запитання із-за дверей більярдної, що по проспекту Перемоги, поруч із «Трояндою».

«О!!! Він знає куди вести!», — одразу препаровував чудовий сіверський поет Олександр Олійник. Не давав йому збрехати — стосовно того, що Мусієнко таки знає, куди вести — і факір тугого римування Петро Куценко.

Тоді якраз Ростислав Мусієнко видав книжечку поезій з промовистою назвою: «У перехресті двох століть». Книжечка утла за сторінками, але опасиста думками й образами, ніби та Руслана Писанка. Кому вдасться знайти цю книжечку, цю раритетну річ, той подибає там дуже багато сентенцій на грані фолу, там багато всякого напівоголеного, неприкритого й одвертого. Там, власне, про життя без прикрас і ретуші.

Ну, скажімо:

Життя – це низка зрад і втрати,
В яких ти сам і винуватий.
Десь змовчав, а колись не зміг,
Не там повстав, не з тою ліг…

Але тоді, у тому Вересні всі мудрі люди, і не лише в більярдній, переконували Ростислава, що цього разу він «злігся» з тою…

Проте… На жаль…
Той мокрий Вересень раптово перейшов у зиму…
Каравела Олександра Супронюка уже за кілька років відпливла безповоротно. Звідки не вертаються. І редакторство Ростислава Мусієнка в «Чернігівщині» виявилося абсолютно незістикованим з його тонкою, вразливою поетичною натурою. Редакторство те стало всуціль нервовим і закінчилося потовченими окулярами…

Леонід Ісаченко
Із книжки «Смак води і віскі»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.