Ексклюзивна хвиля

Дві сестри

Розповім учора почуте (імена змінила).
Жили дві сестри — Оля і Валя. Між ними п’ять років різниці. Менша вийшла заміж. Чоловік хороший. Дітки. Працюють, будуються. Старша ніяк пари не може собі знайти. Всі не такі…

Сестри жили душа в душу.
А то, після весілля, як одрубало.

— Почала вона мене уникати. Запрошуємо в гості — відмовляється. Ми до батьків приїздимо у вихідні, вона намагається в інші дні, — розповідає молодша з сестер.

А потім сталося лихо.
Захворів чоловік. Звичайна застуда. Почав температурити. Звечора до лікарні піти відмовився, а на ранок – було пізно…

Валя залишилася вдовою ще й тридцяти не було. Синочок саме в перший класс пішов, донці – чотири роки. Три роки — сама з дітьми. Важко без чоловіка. А директор школи — вдівець з дівчинкою. Діти — однокласники. Вони їх і звели.

Побралися.
Новий чоловік не такий хазяйновитий, як був Іван. Але добрий, грамотний. Знайшли спільну мову й вони, й діти між собою. Та нова біда невдовзі знову постукала в дім до Валі.

Дев’яності роки.
Вчителі без зарплати. Вона на пошті теж майже нічого не отримувала. Троє дітей. Поїхав Сергій Петрович із товаришем до Польщі на заробітки, а додому — у труні. Досі ніхто не знає толком, що там з ним у тій чужій країні чи ще, може, дорогою до неї сталося.

Поховала чоловіка і відчула, що у ній народжується нове життя. Ще один синочок невдовзі з’явився на світ. Потім був у Валі третій шлюб. Розійшлися. Її не ображав, а дітей не любив, особливо меншого.

Сама Валя всіх чотирьох діточок у люди вивела. Хороші діти, внуки. Батьків поховала в один рік. Її ж донька у Київ до себе жити забрала. Допомагає дивитися за внучкою-першокласницею. В школу відвести, зі школи забрати. Добре їй, веселіше, ніж самій у сільській хаті жити. Та й сини, окрім старшого, теж у столиці мешкають. Всіх часто бачить.

А сестра?
Сестра помирала кілька років тому в неї на руках.
Сусіди зателефонували і сказали, що в Олі – інсульт, і нема кому за нею доглядати. Приїхала до неї Валя. А немічна побачила її — і в сльози.

— Я їй кажу, щоб не плакала. Що не тримаю на неї зла. А вона мені: «Ти ж нічого не знаєш. Я так заздрила тобі, що ти не одна, що першою заміж вийшла. По гадалках-ворожках попоїздила. Наче біс вселився в мене. Всі твої біди – моїх рук справа…».

Не лишила сестру, якої за три місяці потому не стало.
Ходить літня жінка часто до церкви.
Молиться за всіх рідних. Особливо за живих. Вимолює дітям, внукам світлої долі, вчить їх бути одним цілим, однією великою сім’єю і в радості, і, не доведи Господи, в горі…

Тетяна Череп-Пероганич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.