В Україні на різноманітних теле-шоу розпочалася нині передвиборча кампанія. Отож, наразі — історія однієї книжки.
… Мій друг-товариш і брат Дмитро Понамарчук оголосив свого часу минулий, 2017-й, роком В’ячеслава Чорновола. Я заплюсував тоді: люто, в геометричній прогресії. І то обома руками. З огляду на це – знову ж таки — до діла. З аргументами. І фактами.
… Вона зателефонувала вдень.
– Саша, як у нас з українською мовою? – видихнула в слухавку.
– Поки що нормально, – видихнув і я, так само бавлячись.
– Хочу щось попросити-запропонувати – зробила порух назустріч Тамара Василівна Степаненко, хазяйка «Українського сувеніра», що містився тоді на столичній Пушкінській.
– То, напевно, в них з мовою не дуже… Якщо тебе просять, – спокійно мовила одна чарівна мисткиня, що була присутня при розмові.
Попри все, наступного дня, спустився «в землю», до офісу, – саме навпроти резиденції костенківського Народного Руху. Мені подали теку. Там – «комп’ютерний» рукопис. «Микола СТЕПАНЕНКО. Майже все про загибель В’ячеслава Чорновола».
… Згадався грудень 92-го, з минулого століття…
В’ячеслав Максимович з рухівської господи (вона височіла тоді в небо на площі Перемоги) десь із годину проводжав нас словом до Праги – голова секретаріяту Народного Руху України Михайло Бойчишин, голова Об’єднання Українців у Чеській Республіці пані Лідія Затовканюк-Райчинець (чоловік її, Віктор, проводить нині в празькій «Українській ініціятиві») і автор цього допису (я був тоді зі «Словом», ще спільно — на юридичних паритетах — з Мовчановим відомством) слухали напутні Чорноволові слова (Ліди і пана Михайла, як і В’ячеслава Максимовича, так само, на цьому білому світі вже нема), відчували його погляд.
… До вечора рукопис прочитав.
Зроблю! Сказав їм І передусім собі.
Текст редагував-правив на моніторі. Так зробив два розділи. На третьому — комп’ютер «завис». «Похорон В’ячеслава Чорновола» (так звався той розділ) принесли роздрукований, на 19-ти сторінках. Червоним писав погорі.
Микола Степаненко зайшов другого дня.
Каже: «Ви вживайте такі слова, щоб я їх хоч знав…».
Добре. Тільки треба знати: «кришка гроба» – то не українська мова. У нас – віко домовини, труни. Подумалося, в таїні.
… Стилістика, синтаксис, складня — то вже наша, внутрішня, латентна вища математика… Не міліційний бо ж звіт здаємо. Пишемо художньо-публіцистичну річ. Сказав я. Вже собі.
За днів 10-12 книжку зробив.
На харч дали. Тамара Василівна навіть сорочку – вишиту білим по білому – подарувала, саме на 25-те жовтня – увесь у скорпіонах – припав мій день народження.
Побував навіть у Степаненків удома. Розкішний приватний будинок, на два поверхи. У офісі Миколи Степаненка, у Бортничах, так само.
Все було добре. Поки був потрібен.
Домовились, що вичитаю-перечитаю ще верстку. І в книжці стоятиме: «літературна редакція – Олександр Сопронюк». Як і належить, за видавничими канонами.
«На павєрку», підемо за «військово-міліційною» лексикою, вийшло таке:
– свого прізвища («літературна редакція – Олександр Сопронюк») у книжці, як вона вже вийшла, не побачив;
– верстки не читав, так само, чомусь, не дали;
– на презентацію видання — знову ж таки, чомусь, не запросили;
– авторського примірника — як і годиться, вже за «доброю» тяглістю, — не вручили.
Через певний час, «закулісними путями», книжка до мене таки дісталася. «В’ячеслав Чорновіл – хОризматичний лідер», – зір одразу забрав підпис, з отакими «блохами», під світлиною.
«А ти хотів іще прізвища свого… Ти ж руку свою шануєш?.. От і все, – мовив по-філософському вічний, як світ, Кузьма Федченко. – Моральну данину Чорноволові оддав. Ти ж не за гроші робив?.. Отож-то. Мабуть, у них так заведено. Заспокойся…»
Я перелопатив у пам’яті всіх прибраних «робочих» свідків траґедії, всі зниклі, потому, «КамАЗи»… власне, все, про що йшлося в книжці… і взагалі…
Якогось року, смертним Чорноволовим березнем, стояли, вдвох з Дмитром Понамарчуком на Байковому цвинтарі. Словом-другим зачепили те, що я тільки-но оповів. Мовчки глянули один на одного. Потім – на могилу В’ячеслава Максимовича…
В землі, під злютованим Чорноволовим пам’ятником, лежала прийдешня українська доля. Убитий укладений український шлях. Цілий український світ.
А тут – якісь побутові видавничі дрібниці…
Це так… як мовиться… нічого особистого… лише факти.
Люби, Боже, правду.
Хоча у кожного вона, як завжди, своя.
Босота. Гендельно-государствєнна. Наразі і ПАМ’ЯТЬ про В’ячеслава Чорновола і НАШУ Україну вбиває.
Олександр Сопронюк
