Нотатки до 310-річчя повстання мазепинців: маніпуляції з правдою про 1708 р. дожили аж до сьогодення. Прочитав оце днями на українському ресурсі History Ukraine: «7.11.1708 — коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків».
Здається, що тут поганого?
А насправді автори знову поширили-повторили імперську тезу, що Мазепу майже ніхто не підтримав…
Багато відомих істориків, зачарованих Петром І, свого часу зневажливо написали про «гетьмана-зрадника», від якого, мовляв, і ті 3000, з якими він переправився через Десну, зразу розбіглися….
Це при тому, що під Полтавою іноземні посли та російське командування оцінювало кількість мазепинців в 15 тисяч (зауважу, що за попередні місяці близько 8000 козаків загинуло у боях). Подаю нижче розділ з нової книги «Батуринська фортеця» («Мистецтво», 2019 р.) про героїчних мазепинців.
Героїчна оборона гетьманської столиці у 1708 р.
Ще перебуваючи на Стародубщині, Карл ХІІ мав намір рухатися на Макошине, як його просив Іван Мазепа. Гетьман обіцяв «на Десне у пристане Макошинской паромы мети к готовности». Іван Бистрицький, повернувшись від короля, повідомив, що Карл ХІІ збирається вже 22 жовтня бути в цьому місці. Від Понурівки до Макошиного десь 120 кілометрів. Цю відстань поспіхом за 4–6 днів можна було подолати. Напрямок руху армії вказує на те, що король дотримувався цього плану, адже його драгуни вже 19 жовтня зайшли у Семенівку.
Як пригадував Пилип Орлик, на цю дату (22 жовтня) «надеялся и ожидал Мазепа пришествия королевского, но не получил совершенства своїй надежды». Разом з тим ситуація стрімко змінювалася: 20 жовтня до Гірська підійшли 14 полків корпусу Олександра Меншикова (ще 11 жовтня перебував у Гомелі ), який прямував паралельно до напрямку шведської армії. Уже 23 жовтня меншиківська кавалерія підійшла до Синявки (близько 60 кілометрів до гетьманської столиці), 24 жовтня — у Мену, а 26 жовтня — до Макошиного.
Шведи ж катастрофічно затримувалися.
Іван Мазепа вранці 24 жовтня покинув з основним військом Батурин, щоб виїхати назустріч шведському війську. Гетьман пообіцяв повернутися до резиденції 31 жовтня з істотною допомогою.
Гетьманська верхівка в Коропі, дізнавшись про загрозливе наближення меншиківського корпусу, вирішує підсилити залогу фортеці, у якій, за свідченням королівського секретаря Цедергельма, гетьман спочатку залишив «гарнізон в 3000 або трохи більше вояк» (таку саму цифру називає і «Щоденник [повідомлень] з королівської шведської армії»). Через це, за свідченням Адлерфельда, «деякі полковники зі своїми частинами відійшли назад».
За нашими підрахунками, орієнтовно 26–27 жовтня до гетьманської столиці додатково прибуло п’ять полків. Про склад військ у зачиненому Батурині залишилося важливе для сучасності свідчення на допиті спійманого канцеляриста: «А в Батуринском де замке ныне войска четыре полка сердюцких, Чечелев, Покотилов, Денисов, Максимов, да казаки городовые полков Миргородского, Прилуцкого и Лубенского; а по сколку которого полку человек, о том не знает».
Іван Мазепа повернув значні сили козаків і сердюків з-під Коропа у свою резиденцію для підсилення залоги. За офіційними російськими джерелами від 12 листопада 1708 р., гетьман «дав наказ декільком полкам чисельністю 5000 чоловік привести їх в бойову готовність, для того, щоб діяти проти ворога, у той час, як його резиденція Батурин з 1000 чоловік повинна була залишатися осадженою до подальших розпоряджень або до його прибуття».
Отже, росіяни приблизно зробили обрахунок сил, які мав Іван Мазепа (1000 чоловік залоги, 5000 козаків вийшло з ним). Останні й були тими, хто підсилив оборонців гетьманської столиці. Невідомий британський офіцер на російській службі, свідок штурму Батурина, повідомляв пізніше, що «Мазепа… розмістив там 6 тисяч козаків, сміливих, твердих і рішучих людей».
За австрійськими джерелами, у резиденції «перебувало 6000 чоловік Мазепи». Таку саму цифру називає і один з перших біографів Карла ХІІ Лімьє. За даними прусського посла Георга Йоганна фон Кайзерлінга, який отримав їх з російської штаб-квартири, гарнізон гетьманської столиці налічував 6000 козаків. За відомостями з російського табору англійський посол у Відні Філіп Медовс повідомляв уряд, що Іван Мазепа «послав шість тисяч своїх людей для забезпечення безпеки свого майна».
Росіяни отримали цю цифру з допиту спійманого сердюка-розвідника Тимофія Семененка, який повідомив, що «в Батурине де н[ы]не войска четыре вышеписанные сердюцкие да три городовые полка — Прилуцкой, Лубенской и Миргородцкой, в которых полках людей будет: в сердюцких тысячи две, а в городовых с четыре тысячи ч[е]л[о]в[е]к, которые все в замку обретаются».
Борис Куракін, який у ті дні був на Гетьманщині, оцінював гарнізон фортеці в 10 000 осіб. Він зустрічався у жовтні з Іваном Мазепою, а той повідомляв у ті дні Гавриїла Головкіна про чисельність військ при ньому 12 000 осіб. Борис Куракін відкинув від цієї цифри 2000 вояк бригади стольника Івана Анненкова, адже їх гетьман відіслав із гетьманської столиці. Проте він не врахував, що в цифру 12 000 чоловік гетьман зарахував близько 1500 козаків Чернігівського полку (були поблизу в Чернігові, вдома), 800 сердюків Бурляя (стояли у Білій Церкві), 1200–1300 вояк пішло з Іваном Мазепою на зустріч з Карлом ХІІ.
Отже, якщо врахувати ці поправки, у Батурині мало б залишитися близько 6500 душ гарнізону. Зазначимо, що сердюк Тимофій Семененко у своєму свідченні не згадав про пушкарів, гармашів, Батуринську сотню (а це десь додатково 1200–1300 осіб). У Батуринській сотні, думаємо, нараховувалося до 700 осіб, бо тут вони мобілізовувалися не в похід, в який ішла лише частина виборщиків, а на охорону фортеці. Слід зазначити, що у Батурин мали прибути і Воронезька та Коропська сотні, підпорядковані Генеральній військовій артилерії.
За нашими підрахунками, військовий гарнізон, який 24 жовтня складався з двох сердюцьких полків, гармашів, Батуринської сотні (а це разом щонайменше десь 2–2,2 тисячі чоловік), 1 листопада мав правдоподібно 7–8 тисяч військовиків (додалися два сердюцькі й три городові полки). Розбіжності між нашими підрахунками й тодішніми оцінками невеликі (1–1,5 тисячі) та різняться врахуванням (чи ні) кількісного складу деяких підрозділів залоги.
Шведський історик Артур Стілле вважав великою стратегічною помилкою Карла ХІІ, який «допустив Мазепу уговорити себе повернути замість Макошиного на Новгород-Сіверський». Насправді гетьман просив короля якнайшвидше послати туди не всю армію, а, за свідченням Акселя Гіллєнкрока, лише шведський відділ, щоб зайняти там позицію. Цю інформацію шведському володарю передав вістун Івана Бистрицького. Шведській армії було вигідним зайняти це місто, бо воно б прикривало Україну від поширення російського впливу.
Зайняття цієї фортеці кількома полками не завадило б руху всієї каролінської армії вниз, до Макошиного. Зрештою, частина полків Карла ХІІ так і рухалася, оскільки у селах Жадове, Шведчина залишилися сліди їх перебування. Однак король зі свитою поїхав у бік Новгорода-Сіверського. Після зустрічі з гетьманом він послав у бік Макошиного полковника Дальдорфа із 600 кавалеристами та 300 козаками супроводу.
Росіяни зафіксували наявність цього загону 30 жовтня в Оболонні. Шведи, ставши там на постій, як доповідав Гебгард Пфлуг царю, «выбирают провиянт, а иншего промыслу никакова от них нет». Між цим розвідувальним загоном і роз’їздами Гебгард Пфлуга, Олександра Меншикова, схоже, сталися локальні сутички, про які залишилися перекази, артефакти [могила (Шведська, Зенькова) поблизу Шаболтасівки; знесений у кінці 1970-х рр. за кілометр від Мени на макошинській дорозі курган-редут, біля якого в 1980 р. було знайдено майже 10 чавунних ядер часів Північної війни].
Наближення до Сосниці корпусу Олександра Меншикова, очевидно, змінили плани Карла ХІІ йти прискореним темпом у напрямку до Макошиного та Батурина.
Проаналізувавши напрямки руху шведів, Петро І зрозумів, що Карл ХІІ не випадково намагається уникнути бою, залишив у спокої Новгород-Сіверський і спрямовував свої сили до Батурина, де зберігалися великі запаси продовольства, зброї.
30 жовтня у цьому його ще раз переконали Олександр Меншиков та Дмитро Голіцин, які, приїхавши у Погребки, відразу доповіли про оперативну обстановку. Дії мазепинців ставали все зрозумілішими. Як повідомляє «Журнал или Поденная записка… Петра Великого», невдовзі відбувся «воинский совет, на котором положено, дабы помянутому Князю Меншикову с частию войска ити добывать Батурин, где Мазепины единомышленники Полковник Чечель, да генеральный Есаул Кениксек с Черкассами засели».
Гетьманській столиці було винесено жорстокий присуд. Щоправда, цар не полишав надії на вірнопідданий елемент у Батуринській фортеці. Київський воєвода Д. Голіцин був відряджений поперед Олександра Меншикова до Батурина з розпорядженням полковнику Дмитру Чечелю від президента Посольського приказу Гавриїла Головкіна «по именному великого государя указу»: «Понеже ведомость имеем о зближении неприятельском к Десне и о намерении его, переправясь оную, итти к Батурину, того ради указал великий государь во оной замок для лутчаго отпору неприятелю в тот гарнизон прибавить к малороссийским ратным людем полк великороссийской пехоты, как тож для лутчаго отпору неприятелского и в Стародуб и Новгородок-Северской наши великороссийские ратные люди посажены были. И для того оных неприятель и добывать не стал. И того ради надлежит господину полковнику Чечелю в тот замок немедленно великороссийских людей впустить и обще со оным в наступление неприятельское отпор чинить, к которому замку на выручку сам великий государь со всем войском особою своею быть изволит».
Прибувши у першій половині дня 31 жовтня до гетьманської резиденції, Дмитро Голіцин побачив, що Батурин «заперся от всех сторон и трох ворот, тилко одни четвертые ворота береговие, что от Сейму, не заперти були». Вибратися із зачиненої фортеці без дозволу і непоміченим вартою стало практично неможливим. Але одна промовиста деталь свідчила про незмінність намірів батуринського гарнізону — мости через Сейм були розібрані. Місто відгородилося від непроханих гостей річкою. Все ж, перепливши човном через Сейм, князь передав наказ царя та Гавриїла Головкіна сердюкам, що несли охорону на березі. Він також «пояснив їм усно про Мазепин вчинок і радив їм змиритися».
Керівництво фортеці недовго вивчало наказ.
У відповідь, як дізнаємося з вечірньої депеші Олександра Меншикова, «как старшина, так и товарищество единогласно отвешали, что без нового гетмана нас в город не впустят, а гетмана де надлежит им выбирать общими голосами. И пока де швед из здешних рубежей не выпустит, по то время и гетмана им обирать невозможно».
Опівдні біля Сейму почали збиратися полки корпусу, що надходили до Батурина. Коли Олександр Меншиков віддав їм наказ підійти впритул до мостів, щоб спробувати зробити переправу, «из замку выслали шесть пушек, и оные навели против нас на мосты, которые уже прежде приходу нашего были у них разбросаны». Це справило враження. Російське військо відступило подалі від берегів.
Невдовзі з фортеці виїхали п’ять вершників і через річку прокричали-пригрозили, щоб Олександр Меншиков забирався геть зі своїм військом. Інакше батуринці його «станут бить». Командир корпусу попросив прислати для розмови двох-трьох чоловік, але посланці Дмитра Чечеля у відповідь грубо вилаялися і повернулися назад.
«Потом в двух лотках малых переправили мы на ту сторону граннадиров человек с 50, что увидя, те, кои при мостах с пушками стояли тотчас великою тревогою в город побежали и нам мосты очистили, которые направя, стали мы через реку перебиратца, — читаємо у донесенні царю. — И сея ночи совсем переберемся, а в завтра з божею помощею будем чинить промысл, ибо ни малой склонности к добру в них не является, и так говорят, что хотят до последнего человека держатца».
У деяких історичних розвідках натрапляємо на твердження, що Олександр Меншиков після отримання наказу про взяття Батурина, по суті, на одному диханні оволодів гетьманською столицею. Він прийшов вершити суд над містом і залогою з 14 полками свого «великого корпусу», в якому налічувалося від 15 до 20 тисяч вояків (Троїцький, Вятський, Нижегородський, Тверський, Смоленський і Сибірський полки, а також дивізія Родіона Боура, яка мала у вересні 4976 драгун, у жовтні — 4076 здорових та 321 пораненого). Крім того, поряд з гетьманською столицею дислокувалися два російські піхотні полки бригади Івана Анненкова численністю до 2000 штиків. Київський воєвода Дмитро Голіцин прибув з Києва під Мену не сам: за наказом царського командування він повинен був з московськими стрілецькими полками та пристойною артилерією рухатися вглиб України. У складі його військових підрозділів налічувалося 5000 вояків («ис Киева несколко полков»).
Згадані «київські» сили були, очевидно, об’єднані під Меною з корпусом Меншикова, оскільки далі вони діють разом. В урядовому листі до дипломатичних інституцій у Москві від 12 листопада 1708 р. повідомлялося, що Олександр Меншиков «швидко зібрав великий корпус, після чого рушив на Батурин».
Маємо відомості, що у приборканні непокірних гетьманців у Батурині брав участь відбірний Київський драгунський полк, сформований з царедворців. У штурмі фортеці задіяли Нечаєва піхотний полк. Таким чином, до гетьманської столиці російське командування стягнуло до 20 полків. Британський офіцер, який став свідком штурму Батурина, вказував, що в підпорядкуванні Олександра Меншикова було 24 тисячі піхотинців та 6000 кавалеристів . Ця цифра ніби дещо завелика. Та за табелем інфантерії, підпорядкованої князю Олександру Меншикову, станом на 16 квітня 1709 р. наближений Петра І розпоряджався 24 піхотними полками, в яких було 18 921 боєздатних солдатів і офіцерів, а 7251 — хворі та відряджені.
Батуринська фортеця за описом ХVІІІ ст. мала довжину — від Новомлинських воріт до Конотопських — 233 сажні (497 метрів), впоперек — від Київських воріт до берега Сейма — 184 сажні (393 метри). Площа фортеці становила десь 14–15 гектарів. Новітні археологічні дослідження та обміри показали, що вона була більшою — близько 25 га (600 × 440 м) і таким чином потрапляла у число найбільших на Лівобережжі. Адже типова площа фортець в основному становила 1,5–2, зрідка 8–10 гектарів. Скажімо, у Березні — гектар, у Ніжині — 6 гектарів, Переяславі — 8 гектарів.
У Батурині було ще одне захищене ровом і валами з п’ятьма бастіонами укріплення, яке оточувало Мазепину резиденцію з красивим палацом, церквою, садом загальною площею 9 га.
Центральна батуринська фортеця була оточена з трьох боків глибоким ровом, земляним валом. З боку річки батуринці не чекали серйозної небезпеки. Тому тут і не будували валу. Фортеця, ще за описом 1654 р., мала високі дубові стіни, шість кутових і дві надбрамні вежі. Проте у 1708 р. найпевніше вона мала незадовільний стан і, за свідченням Адлерфельда, «погано укріплена».
«Укріплення в цьому місці мали жалюгідний стан і були побудовані в традиціях цієї країни, — зазначав він, — коли найбільш укріплене місце можна «перейти через хибарку», як називають це французи. Мазепа б відремонтував її кілька років тому, але його завжди зупиняли люди царя, який хотів, щоб Мазепа не мав ніяких укріплених місць в своїй власності. Вони казали, що не варто витрачати гроші, його царська величність достатньо сильний, щоб захистити його від всіх нападів ворогів».
За відомостями прусського посла Георга Йоганна фон Кайзерлінга, «фортеця була захищена лише одним земляним валом, який зсередини й зовні укріплений тільки дерев’яними стінами, а перед ними був ще рів».
Феофан Прокопович все ж зазначав, що Іван Мазепа «резиденцию свою, место и самым положением крепкое, лучше было укрепил поновленным валом, тако ж аммунициею, гварнизоном и всякими припасы воинскими».
У 1709 р. у Санкт-Петербурзі вийшло його «Слово похвальное в честь славных дел Светлейшего Римского и Российского государства Князя Ижерского… и проч. и проч. господина Александра Даниловича Меншикова», де зазначалося: «Батурин — град крепкий и местом самый неприступный». Вважаємо, що у гарнізону гетьманської столиці протягом 24–30 жовтня 1708 р. було достатньо часу для істотного ремонту-оновлення Батуринської фортеці, поглиблення рову, вивищення валу, заміни окремих трухлих дерев’яних конструкцій.
Якщо ж ремонт оборонних споруд у 1708 р. і не був значним, все одно звезена заздалегідь у Батурин артилерія становила найбільшу загрозу для меншиковського корпусу. У зв’язку з цим Олександр Меншиков не спішив розпочинати штурм фортеці, а старався домовитися з «бунтівниками». Продемонструвавши біля Сейму грізну силу свого корпусу, він направив у фортецю «делам посольским способным» сотника Андрія Марковича, зятя Івана Скоропадського.
Після переправи через Сейм 50 гренадерів батуринська залога вжила додаткових заходів безпеки. Всі ворота фортеці були зачинені й «завалені землею». Посланця підняли на стіну вгору віжками. Дізнавшись про мету появи Андрія Марковича в Батурині, обурені козаки і сердюки почали «терзати його і смертю грозити». Все ж невдовзі його показали наказному гетьманові сердюцькому полковнику Дмитру Чечелю. Посланця повернули назад з відповіддю¸ «что они творят то по региментарскому повелению (Мазепи. — авт.), а о измене его отнюдь верити не могут». Переправився човном через Сейм і князь Дмитро Голіцин, але його на березі батуринці «устрашили» і не забажали з ним вести перемовини.
Після візиту Андрія Марковича напружена обстановка змушувала старшину батуринського гарнізону додатково зважувати фактори небезпеки, що насувалися. Росіяни під вечір налагодили мости. Чимало кавалерійських полків, переправившись через Сейм, почали займати покинуте передмістя, оточувати фортецю з усіх боків. Російські солдати займали домівки батуринців, готувалися до ночівлі. Все це не могло не гнітити оточенців.
Усе ж, порадившись, проаналізувавши небезпечну ситуацію, старшина вирішила схитрувати і розтягнути на свою користь переговори. Вночі до Олександра Меншикова, який не переїжджав через річку і стояв у хуторі Городищечку, вістові передали лист «з запевненнями про незмінну, хоча б і зрадив гетман, вірність свою государю».
Батуринці, як видно з донесення царю, «обявляли извычайною своею палитикою, что они при первой своей верности и нас в гарнизон пустить хотят, толко б их совбодно совсем выпустить, и на то б дать им на три дни сроку».
Олександр Меншиков, прочитавши послання, зрозумів, що батуринці затягують час, і усно відмовив командуванню гарнізону у цьому проханні — «а дано им только времени намыслитися чрез оную ночь до утра».
Вранці, не отримавши ніякої письмової відповіді й вважаючи, що переговори таким чином завершилися, Дмитро Чечель і Фрідріх Кенігсек відповіли на нічну пропозицію князя залпом гармат. Причому далекобійні були націлені на резиденцію Олександра Меншикова. Підпал щільним вогнем передмістя, в якому розташувалися основні сили корпусу, наробив, безумовно, переполоху серед росіян, дезорганізував порядок їх розміщення. Такий вияв ворожості до росіян, очевидно, був викликаний обнадійливою звісткою від гетьмана.
«Взятые старшина сказали, что за день до штурму прислан к ним указ от швецкаго короля и от Мазепы, чтоб по крайней возможности держались и были б все надежны, что они со всею швецкою потугою их секундовать идут, — читаємо у тогочасному звіті аноніма про подію. — И тот указ читан у них по извычаю всему войску и потому де указу они учинили».
Десь о цій порі до Олександра Меншикова прибув гонець від царя. Той писав з табору 31 жовтня: «Сего момента получил я от Флюка, что неприятель пришел, стал у реки на Батуринском тракте, и для того изволь не мешкать».
Звістка змушувала прискорювати події. Затримка корпусу під Батурином набувала загрозливого характеру: шведи могли відрізати його від головних сил Петра. Олександр Меншиков, однак, не бажав залишати Батурин непереможеним. Він знову вдався до тактики переговорів. Після того як батуринці «посад кругом города зажгли», князь написав, ніби нічого й не сталося, відповідь командуванню залоги і послав її з якимсь Зажарським. У посланні він запевнив гарнізон, що ніякої кари нікому не буде.
Відповідаючи на лист Петра І з табору, Олександр Меншиков так інформує про реакцію захисників фортеці та свої плани у зв’язку з цим: «И Зажарского в крепость впустили и письмо наше в кругу прочли, на что сказали, что отповеди нам учинить неколи. И хотели ево, Зажарского убить, потом выпустили ево вон, сказав ему многими голосами, что мы де здесь помрем, а президиума в город не пустим. И с сея ночи с помощию Божиею будем мы над ними надлежащий чинить промысл».
Однак невдовзі цей задум знову довелося змінити. Обставини вимагали від Олександра Меншикова рішучих дій. Десь о 1–2 годині ночі 1 листопада, дізнавшись про вдалі атаки противника, його вперте і настійливе бажання вийти на Батуринський тракт, цар негайно відправив під Батурин депешу: «Того ради, ежели сей ночи к утру или поутру совершить возможно, с помощью Божиею окончивайте. Ежели же невозможно, то лутче покинуть, ибо неприятель перебираетца в четырех милях от Батурина».
За англійським джерелом, поряд з фортецею були виставлено три батареї, які відкрили вогонь по оборонцям і невдовзі пробили у частоколі дірку. За донесенням невідомого російського офіцера, «по полудни, в 4 часах… оную фартецию бомбардировать начали».
Про штурм 1 листопада залишилося мало відомостей. Дещо дізнаємося від автора «Історії Русів», який про події Північної війни мав досить достовірні джерела. Олександр Меншиков у Батурині, писав він, «прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення».
«Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані сердюками і створені з вольниці, а більше з українських поляків та волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою, — зазначав літописець. — Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників і росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотнього походу».
Спростувань цього детального опису штурму фортеці літописцем ХVІІІ ст. не маємо. Англійський офіцер, який був з росіянами, підтверджував, що «гарнізон захищав себе з великою упертістю і заповнив рів масою московитів».
Підтверджує це і шведський учасник походу Йосіас Цедергельм у своїх споминах — він натомість згадував «про першу атаку міста в понеділок (1 листопада. — авт.) з 5000 люду». Відголоски запеклої битви 1 листопада зустрічаємо і в Чернігівському літописі. У ньому зазначається, що по війську Олександра Меншикова «давано огню в гармат велми з Батурина».
Наступний штурм Олександр Меншиков призначив на 6 годину ранку 2 листопада. Увагу оборонців мали привернути зліва «200 человек татар», «дабы оные пред штюрмом тревогу и крик и стрельбу учинили, чтоб те из той мест, кой мы штюрмовать намерились, людей отманить».
Підрозділу генерал-майора Г. Волконського поставили завдання атакувати «подле ворот правую сторону». З обривистого боку фортеці, де не було частоколу і ніхто не сподівався на напад, мав діяти полк Івана Анненкова, сина стольника Григорія Анненкова. Зазначимо, що цей полковник добре знав Батурин, оскільки його батько багато років командував полком стрільців, які розміщувалися у фортеці для охорони гетьмана та нагляду за ним. Командир стрільців добре знав, де розташовані вилазки, потаємні ходи у фортеці. Один з них, який вів до річки, був розкопаний археологами та будівельниками у 2008 р.
Дуже ймовірно, що останніми саме й пробралися у фортецю стрільці, вдаривши підступно в ряди оборонців зсередини оборонних укріплень. «Завдяки цій енергії, козаки були захоплені зненацька», — інформував статс-секретаря Бойля англійський посол Чарльз Вітворт. Піднятий по тривозі Фрідріх Кенігсек, як читаємо у згаданому вище повідомленні, «ще не встиг розставити своїх людей в належний порядок» і був тяжко поранений.
Про використання під час штурму потаємного ходу свідчить непрямо й інше джерело. Російський офіцер, свідок нічної атаки «з дву сторон», зазначив: «И понеже лесницы были коротки, то и без лесницы, с помощию Божиею, на город через немалую стрельбу вступили». Без драбин росіяни не могли подолати частокіл. Пробиту увечері стіну оборонці не могли залишити відкритою, не відремонтувавши укріплення. Тому пробратися усередину фортеці вони могли лише з боку Сейму. І таємний хід, про який знали стрільці, найпевніше тут зіграв вирішальну роль.
Уцілілі від першої штурмової хвилі наступу козаки, сердюки, городяни мужньо оборонялися. Та бій без головної переваги — артилерії — на кілька сторін одночасно, у незрозумілій спантеличеній обстановці, за відсутності старшин підрозділів (Іван Мазепа взяв із собою сотників, більшість полковників) вже не мав успіху.
За дві години переважаючі удвічі-тричі війська Олександра Меншикова завершили навальний наступ. Руїни та згарища п’яти батуринських церков виразно свідчать, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями — розбивали двері, закидали у вікна факели.
Насамперед полювали за сердюками, більшість яких було безжально винищено. Взятих же у полон в’язали в одну юрбу мотузками для майбутніх катувань. За відомостями Петра Шафірова, «надежных мазепиных адгерентов порубили, и в наказание той измены весь оной город огню предали».
У багатотомній історії 44-го драгунського Нижегородського полку записано, що він брав участь у «кровавом штурме Батурина и истреблении его со всем населением».
Можливо, одна з причин жорстокої розправи над оборонцями була та, що під час взяття гетьманської столиці загинуло від 2000 (дані грудневої пропагандистської листівки шведської штаб-квартири , «Щоденника [повідомлень] з королівської шведської армії») до 3000 російських вояків.
Лизогубівський літопис дає широку панораму моторошної кривавої ночі загибелі гетьманської столиці: «…Войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившиеся (понеже везде изобилие было всякого напою) кололи людей и рубали, а для того боячися прочие в скрытых містах сідели, аж когда огонь обойшел ввесь город, и скрыты пострадали; мало еднак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стіною вала от запада стоячая уцілела неякогось старушка; церков же в замку деревяная сгоріла, в городі Тройцы Святой каменная верхами и работою внутрь огоріла».
За оцінками сучасника Петра І Петра Крекшина, у результаті цієї та інших каральних акцій «изменничьи городки Батурин и Сеча Запорожская с городками взяты и разорены, изменников до тридцати тысяч порублено». У ході взяття Батурина та розправи над оборонцями загинуло 5–6,5 тисяч козаків, сердюків (за повідомленням Йосіаса Цедергельма, трохи більше 1000 останніх врятувалося, зокрема два полонені шведи), а також 6–7,5 тисяч мирних громадян («понеже збіг был от всіх сел»).
Армія Карла ХІІ підійшла до гетьманської резиденції 10 листопада, але не могла переправитися до неї через Сейм без мостів, які довелося відновлювати. Батурин каролінці минали того самого дня пізно увечері та вночі і бачили «руїни» , як «перетворено у попіл місто» , «абсолютно спустошене», «дощенту спалене і зруйноване», де «всі вбиті стали», «вирубані» і «усе там було знищено». «Судячи з руїни і своїх стін, які не змогли спалити, це місто було дуже добре побудованим і перевершувало всі інші міста України красивими палацами», — занотував у свої нотатках свідок походу Георг Нордберг.
Карл ХІІ побував у спаленій гетьманській столиці 11 листопада. Він та його двір побачили «жахливі руїни, відчули повітря, інфіковане сморідом мертвих тіл, іноді напівзгорілих».
Сергій Павленко
