Нещодавно в одній з вікопомних дискусій зауважили, що в житті кожної людини настає час, коли треба зібратися й піти по кавуни. Це чиста правда, але не вся. В мене, наприклад, сталося так, що я мусив зібратися й піти КРАСТИ кавуни.
Різниця така мала, її майже немає. Зрештою, в тій дискусії так і не з’ясували, в який спосіб добували кавуни; мені не хочеться припускати, що їх крали, проте дискусійна формула цієї можливості прямо не заперечує. А я просто й чесно кажу, що крав. Ця відвертість пов’язана з моїми багаторічними дослідженнями соціалізму, які відкрили мені очі на крадіжку як основний спосіб розподілу НВП при соціалізмі.
Всяке суспільство, що заходилося будувати соціалізм, проходить такі фази свідомості:
1) Красти не можна, бо це погано.
2) Красти – це погано, але іноді можна.
3) Красти слід регулярно, бо інакше буде погано.
4) Не можна не красти, треба тільки знати, коли, як і де.
5) Красти можна й треба все, але знати міру й не попадатися.
Я саме переживав болісний перехідний період між фазами 1 і 2, коли колгосп сусіднього села Залізнячки посіяв баштан над самісіньким яром, де ми пасли корови. Баштан розкинувся на кілька гектарів і спускався косогором до яру так, що найнижчу частину сторожеві з куреня не було видно, бо курінь той стояв нагорі, в центрі баштана.
Коли надійшов серпень і серед лободи й заячого холодку залисніли найбільші кавуни, почались наші муки. Вдень пекло сонце, страх як хотілося пити, і ті сизуваті дари ланів манили нас нестерпно. Кілька перших кавунів хлопці вкрали ще зеленими, але минали дні, кавуни рожевіли, а сторож як назло ходив понад яром, замість того, щоб сидіти собі в курені. Хлопці перейшли на вечірні вилазки. Крадені кавуни ховали в болотистих заростях і другого дня по-братськи втішалися ними.
Саме тоді, коли я морально дозрів до участі в тих подвигах, сторож, очевидно, вже помітив нестачу і влаштував нам засідку. Я встиг зірвати кавуна-середнячка, коли прозвучав сигнал тривоги. Це кричав найстарший Василь, якому дісталося дубцем по спині чи трохи нижче. Товариство сипнуло навсібіч, ніхто не потрапив до рук страшного дядька, а я навіть кавунця не кинув. Проте похід наш виявився невдалим: кавунець був ледь рожевий, а гірше те, що тепер сторож щовечора буде напоготові.
По сьогодні залишилось невідомим, як про цю подію дізнався мій батько. Темно ж було, та й не міг той сторож знати, чий я, хоч би й видно. Але наступного дня, коли я ввечері пригнав корову з пасовиська, батько вже сидів на дровітні із замашною лозиною в руці. Загнавши корову до хліва, я легко міг би дременути в береги, але в мене цього не водилось.
— Іди сюди. Розказуй.
— Що розказувати?
— Сам знаєш. Про кавуни розказуй.
— Та я… я… хіба я…
— Тільки не здумай мені брехати.
— Так я… а що ж розказувати… ну, хлопці пішли красти, і я з ними. Вирвав одного кавуна… Ну, сторож накричав на нас, ми й повтікали хто куди…
— Ти мені одне скажи. Ти ж добре знаєш, що красти не можна. Кавунів у нас своїх, ще й динь, оно, в клуні лежить цілий віз. Тобі що, не вистачає? Чого ти туди поліз? Себе й мене позорити?
— Тату… я ж ні разу не ходив з хлопцями красти. І мені захотілося… попробувати, як це воно… красти кавуни.
Несподівано батько засміявся, кинув геть лозину й махнув рукою:
— Іди вечеряй.
А потім ще не раз весело знущався з мене, що я «хотів попробувати, як це воно красти».
