Давно кажу: український футбол — зона безчестя.
Відмова київського «Динамо» їхати грати в Маріуполь – це така собі гімняна родзинка на гімняному торті, відрижка гібридного миру.
Це коли одні стоять проти ворога в окопах, а інші безупинно шопінгують, засмагають на Майорці і крутять ср…ми по нічних клубах. От тепер відмова їхати на матч в прифронтове місто…
Вони навіть не думають про те, наскільки це ганебно і не достойно чоловіків. А футбол, між тим, це гра тих, хто знає, що таке гідність. Лише її абсолютною відсутністю, а не сумарною ринковою вартістю футболістів, пояснюються «шалені успіхи» наших команд на міжнародних аренах.
Єдиною достойною відповіддю на відмову їхати до Маріуполя був би бойкот Динамо – матчам за його участю, інтерв’ю в медіа з його гравцями і тренерами, купівлі сувенірів і футболок – всьому категоричне «ні»!
Але чи ми самі до цього дозріли?
***
… Практично мої думки про нинішню ганьбу колись улюбленого Динамо: ані гри у футболістів, ані честі у власника, ані совісті у всіх них. І немає розуміння, що їхній шлях — слідами заклятих опонентів із московського Спартака – на дно з періодичними сплесками раз на 15 років.
Ну, коли Суркіс зовсім постаріє і так ляже карта, що святе місце не порожнітиме і клубу пощастить з новим менеджментом. А поки що — війна жаб і мишей, або батрахоміомахія (читайте греків) Суркісів з футбольною федерацією триватиме.
А український чемпіонат і його команди деградують далі.
… хіба що Олександрія відносно радує. Міцна команда «із подручного недорогого матеріалу»…
