Ще на початках перестройки, коли Горбачов трохи утрусив та усушив насельників ЦК республіканських компартій, в Держагропромі приймали на тепленькі місця перших «відставних кіз барабанщиків». Сановитих переселенців з попередника сьогоднішньої Банкової — вулиці імені товариша Орджонікідзе. Контора наша за людом чиновним була — як князівство Монако, тому у цій вельми місткій тепленькій еластичній рукавичці «біженцям-сиротам» знайшлися і довгі столи з персональними телефонами, і навіть окремі кабінети з видом на Хрещатик.
В одній із таких обителів розташували Василя Івановича Г. Був це чоловік показний, високий, з сивою копицею волосся, ретельно збитою по боках консервативною «полькою», вилицюватий, з міцним потиском замашної правиці, такими ж міцно припасованми щелепами і якимось сльотавим чи то колючим, чи одчайним поглядом. Видом дуже нагадував Олега Кошового з гєрасімовської «Молодої гвардії». Акурат у тій сцені, де він на крайці шахтної прірви викрикує нащадкам якісь збадьорені історичні лозунги.
Василь Іванович так і говорив — як печатав: «кратко, но йомко». Не вірилося, що його колись, во дні они, народило полтавське село: все у нього — від печатної мови до плакатної постави — казало про значущість, про месіанську роль «члєна КПСС». А в ЦК цей випестуванець «днєпропєтровскіх товаріщей» довгі роки очолював загадковий «пєрвий отдєл».
Отже, прилаштували Василя Івановича на тепленьку посаду зі стабільним окладом та персональнм кабінетом, дали для ваги тіла ще й партійну «должность» «в порядкє нагрузкі», і став Василь Іванович правити та на різних зборах-навчаннях тямку нам убивати.
Зі мною у Василя Івановича якось одразу не склалося.
Моя вперта українська мова його виводила зі стану партійної рівноваги. Тому з його легкого до наличок язика я, грішний, швидко отримав партійну кличку «руховєц». Звісно, цю ледь замасковану неприязнь я відчув й охоче прийняв як елемент «священної війни під дахом» — за дипломатичною стратегією «хто кого, але тихо-ша». Так єдиномисленно і братолюбно попрацювали в одному управлінні перший рік.
І от 21 січня. Дзенькає телефон. По той бік дроту — голос Василя Івановича, як завжди заклопотано-урочий:
— Кіріловіч ти счас занят?
— Та ні, — кажу якомога безтурботніше — цей тон його завжди доводив до скаженого вигравання жовнами, — для вас, Івановичу, я завжди вільний.
— Тада зайді, пожалуйста, ко мнє.
Долаю метрів 50 коридору, заходжу в його персональну мебльовану клітку. На столі акуратною брущаткою викладено якісь альбоми та альбомчики. Г. піднімається, його постава — врочиста, мітингова.
— Сєгодня тяжолий день для каждого із нас — почав Василь Іванович наче з трибуни.
— А що сталося? — роблю круглі очі.
— Ти что, забил? Сегодня день смерті Владіміра Ільїча.
— А-а-а… Он воно шо?
— Поетому, я хотел би, Кіріловіч, чтоби ти прічастілся лєнінскім наслєдієм…
І широким жестом показує на свою розкладку.
Глипнув я, а там альбоми, путівники… «Лєнінград», «Казань», «Шушенскоє», «Ульяновск»…
— Нє, — роблю кислу міну, — звиняйте, Івановичу, але причащаться не буду.
Той скам’янів:
— Как?! Почєму?
— Та яке ж це «наслєдіє»? Альбомчики, які пишуть зазвичай графомани-заробітчани. Алкашня всяка…
Василь Іванович гепнувся у крісло:
— Как ти можеш так об етіх кнігах?!!
— Та можу, — кажу, — сам недавно працював у видавнцтві, яке ці путівники клепало, бачив, що то за автура.
— Ето же Лєнін?!! Лєнін, Валєрій!!!
— Ну який же це Лєнін? Це рекламні альбоми населених пунктів. Наступного разу несіть «Полноє собраніє сочінєній» — отоді кличте «прічащатся».
І сміючись залишив його, напівспаралізованого у м’якому начальницькому кріслі. Залишив, але не забув.
9 березня пер, аж перегнувся, на роботу два пудові клунки. Ніс із власної бібліотеки всі надцять Шевченкових «Кобзарів» та ще удвічі більше книжок про нього. Розклав усе це на своєму столі стосиками, телефоную:
— Василю Івановичу, могли б мене провідати?..
За кілька хвилин заходить.
— Сьогодні, — кажу якомога врочистіше, душачи сміх, — знаменний день для кожного українця: народини Тараса Григоровича. І я б дуже хотів, щоб ви, як українець, особисто причастилися справжнім творчим набутком нашого Великого Кобзаря…
Василя Івановича неначе вітром здуло. Тільки залопотіло.
Побіг, бідака, скаржитися в партком…
P.S.
— А що ж було далі? Як партком відреагував?
ГІБНЄМ.., ІДЬОМ КО ДНУ…
… А партком нашого «Монако» був на правах райкому, з трьома звільненими секретарями. Крісло першого посідав такий же «відселенець ЦК», але значно молодший — Володимир З. Не знаю, за що його «чистанули», але той чоловік своєю поведенцією таки різнився од решти відставних і, сказати б, якоюсь мірою реабілітовував їх. За респектабельністю ховав живу іронію, яку, щоправда, ще й маскував обережністю. І говорив тихо, вкрадливо, наче зітхаючи. Може, то була така тактика довірливості – хто зна.
Викликає мене — й отак, зітхаючи:
— Валерію Кириловичу.., для чого ви ото… його заводите.., навіщо оте вам.., він старий чоловік…
— Це він старий? — роблю щиру міну враженого. — Він?!! Та ви б, Володимире Петровичу, бачили, як він до вас гнав! На четвертій реактивній! Через чотири сходинки два поверхи перемахнув як Бубка жердину!..
Той засміявся, жваво подав руку:
— Ой, гаррно ж поговорили!
Відтоді ми заприятелювали.
І навіть одного разу — вже й Агропром віником накрився, і КПРС, і СРСР — випадково стрілися з Володимиром Петровичем у фірмовій народній пивнусі «Оболонь», на Великій Житомирській. Взяли по гальбі, другій, третій… Закріпили це «біленькою»… Крепко поговорили. Славний чоловік, хай йому гикнеться…
А Василя Івановича здибав на площі Лесі вже за Незалежності. Якогось геть вицвілого, розгубленого, розчавленого. Намагався говорити українською, але так натужно, що від того тільки множив жалісний вид. Сказав, що здає свою квартиру в цековському будинку і виїжджає в Дніпропетровськ. «Товариші зовуть. А тут я нє могу… Не розумію проісходящого… Гібнєм, ідьом ко дну…»
Так і булькнув — як сокира в ополонку, тільки оті кола й лишилися.
Валерій Ясиновський
