Суспільство

«А ти, Гриша, пиши!..»

Фраза ця, взята у заголовок, належить нашому шкільному вчителеві фізкультури Григорію Гавриловичу Сірику (світла йому пам’ять!). І адресована була мені, тодішньому шестикласнику – юнкору Бериславської районної газети «Маяк»… Відомо, що у радянські часи як дешеву робочу силу на сільгоспроботах дуже часто використовували не лише студентів, а й учнів загальноосвітніх шкіл. Деякі види польових робіт (як, наприклад, збирання кавунів, винограду) викликали у нас радість і задоволення, а деякі (як прополювання/проривання буряків, моркви) – смуток і фізичні страждання.

Восени далекого 1969-го нашому 6-Б класу під керівництвом Г.Г.Сірика випала відповідальна місія – збирати врожай винограду і айви у місцевому радгоспі «Наддніпрянський». Центральна садиба господарства (нині це – територія Національного природного парку «Кам’янська Січ»), знаходилася за 40 км від райцентру, тож, щоб не витрачати час і бензин на щоденні перевезення школярів додому і на роботу (бо працювати треба було цілий тиждень), нас поселили у місцевому «гуртожитку».

Взяв у лапки це слово, тому що будівля гуртожитку являла собою звичайну сільську хату – дві величезні зали і між ними, посередині – маленька кімнатка. У тій кімнатці поселився наш учитель фізкультури, а у двох інших – відповідно хлопці й дівчата.

Плідно попрацювавши протягом дня на плантації і смачно повечерявши у радгоспній їдальні, ми, розморені, поверталися до свого «лежбища». Але до сну було ще далеко, тож мали чимось заповнити вільний час. Самі знаєте: дитяча енергія – це така субстанція, яка не може зникнути, вона неодмінно має бути перетворена в дію. І ми її «перетворювали» – хтось потай від учителя курив цигарку, хтось різався у перекидного дурня, а хтось за допомогою кулаків з’ясовував стосунки з місцевими…

Після відбою теж не могли довго вгамуватися. У цей час, можна сказати, починалося найцікавіше – ми кидалися подушками, гучно реготали, бувало, й дівчат лякали, одягнувши саморобні маски. Від їхнього вереску Григорій Гаврилович (за очі ми називали його «Гир-Гир») вскакував з ліжка і кидався спочатку до дівчачої кімнати, потім – до хлопчачої. І так повторювалося кілька разів, поки розлючений учитель не вмикав світло (а ми в цей час причаювалися, накрившись ковдрами) і подавав, як у армії, команду: «Підйом!».

На запитання фізрука: «Хто це зробив?» усі мовчали, як миші. І тоді він від досади кидає у мій бік: «А ти, Гриша, пиши!» (тобто напиши замітку про походеньки свого баламутного класу у «Маяк» – ти ж у нас знаний юнкор! А то пишеш лише про добрі справи…).

Фраза ця стала в нашому класі мало не крилатою. Щоразу, коли ми згадували якісь кумедні історії нашого шкільного життя, мої друзі жартома додавали: «А ти, Гриша, пиши!». Ось я й пишу…

На жаль, уже ніколи не прочитають ці рядки свідки тих розмов – мої любі однокласники Володимир Ушаньов, Віктор Овдієнко, Микола Худенко, Олександр Пройдисвіт, Володимир Калюжний… Останній із цього списку трагічно загинув 4 лютого цього року внаслідок чергового обстрілу рашистами Берислава з лівого берега Дніпра. Світла їм пам’ять…

Григорій Южда,
на світлині: нинішня територія НПП «Кам’янська Січ»
(с. Республіканець Бериславського району),
де колись був радгосп «Наддніпрянський»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *