Найгірше, що може зробити автор/перекладач/видавець, після виходу книжки – заходити під дописи людей у соціальній мережі, яким не сподобалася книжка, до якої вони причетні, та хейтити цих людей. Це провальна політика. Вона не сприяє популяризації читання. Не збільшує повагу до тих, хто працював над книжкою. Це те, що руйнує читацьку спільноту.
Бо наступного разу людина не просто не купить книжку цього автора/перекладача/видавця (це півбіди – скоріш за все, таки купить іншу), але сто разів подумає, чи оприлюднювати свої враження. Затикання рота невгодним — створює культуру мовчання. А нам дуже потрібна культура говоріння про книжки.
Відгуки на прочитане в соцмережах, книжкові блоги і влоги, Гудрідз, читацькі клуби тощо творять читацьке середовище. Вони не є літературною критикою. Але всякі розмови про книжки допомагають 1) популяризувати читання, як задоволення; 2) писати краще українським авторам; 3) розуміти читацькі запити українським видавцям.
Людина, що купила книжку, нічого не винна ні автору, ні видавцеві. Нема обовʼязку писати тільки захоплені відгуки про прочитане. Ніхто не зобовʼязаний говорити про книжку, як про покійника — добре або нічого.
Читання художньої літератури — це те, що має приносити задоволення. Є читацький горизонт сподівань, інколи він співпадає з прочитаною книжкою, тоді ми відчуваємо вдоволення. Інколи книжка перевищує наш горизонт сподівань — тоді ми відчуваємо захват. Інколи книжка нас розчаровує — коли наш горизонт сподівань був ширшим, і книжка його не виправдала. Це рецепція. Буває по-всякому, бо це життя. Можна імітувати захват, але це, як імітувати оргазм — шкідливо в довгостроковій перспективі. Вдаючи, що книжка нам 
сподобалася, коли це не так, ми втрачаємо звʼязок з собою, як з читачем, і перестаємо розуміти, які книжки нам подобаються.
Щире висловлення своїх почуттів і вражень від прочитаного в доброзичливому середовищі допомагає нам збільшувати насолоду від читання. Коли ми розповіди про свій досвід читання – і нас почули, наступну книжку ми читатимемо з більшим задоволенням. Бо хоча читання може бути інтимним актом, але культура читання – це завжди про спільноту, однодумців, товариство. Нас надихає і окрилює, коли ми раптом дізнаємося, що нашим друзям теж сподобалася та книжка, яку ми щойно прочитали. Якщо незнайомцю сподобалася книжка, від якої ми в захваті – це може стати початком дружби. Натомість навіть одноразове хейтерство і цькування – роблять читання чимось небезпечним, або просто неприємним.
Я бувала в різних ролях. В студентські роки підробляла, дописуючи в «Друг читача». За замовчуванням, рецензія мала бути позитивна (і поміститися в 3 тис.з.н.). Я першою написала публічний відгук на «Джури козака Швайки» – купила книжку на презентації і читала весь вечір у вихідні, щоб у понеділок відіслати рецензію.
Я «професійна читачка» – тобто в мене є ступінь магістра з літературознавства. І ще живі деякі з моїх викладачів. Але перш за все я читаю для задоволення. А також для саморозвитку й самоосвіти. Інколи я чекаю від книжки розради. Але здебільшого — достатньо просто задоволення.
Я бувала і в ролі авторки, і співавторки, і редакторки, і координаторки проекту, і упорядниці… (а тепер ще й перекладачка). І кожного разу, коли книжка надходить у продаж, я зі смиренням приймаю, що вона сподобається не всім. Хтось матиме вау-ефект, хтось розчарується. Хтось просто прочитає… і забуде.
Позитивні відгуки надихають, це так. Негативні відгуки засмучують – ніде правди діти, таке життя. Але кожна книжка має свою авдиторію. Інколи читацькі авдиторії різних видавництв не перетинаються. Інколи нам подобається все, що пише якийсь автор, а інколи лише одна книжка.
В будь-якому випадку, якщо читач не поширює нелегальні копії, він нічого не винен автору чи видавцеві, і може вільно писати свої враження. Але щоб ці враження були і були висловлені, ми маємо толерувати всіх – і тих, кому не подобаються наші книжки також.
Зоя Жук
