В ніч на 25 листопада відбулася наймасштабніша, з початку війни, атака “шахедів” на Київ. Повітряна тривога тривала загалом шість годин. І хоча сили протиповітряної оборони збили 74 з 75 (!) ворожих безпілотників та одну ракету, соціальні мережі подекуди сповнилися скептицизму щодо зимових перспектив України. Активізувалися мережеві віщуни, пророки, прогнозисти та експерти з народження.
Люди пишуть, що “це тільки початок”, що “завтра буде балістика”, що Росія накопичила багато ракет, що “вони доб’ють нашу економіку та критичну інфраструктуру” і т.д. Як правило, у людей, що пишуть подібне, немає жодної ексклюзивної інформації, інсайдів чи доступу до закритих джерел. Вони це пишуть “просто так”, за власними “заводськими налаштуваннями”. Окрім того, ці люди нічого не пропонують. Це просто “плач Ярославни”, як окремий різновид комунікативного мистецтва.
І в цьому є велика загроза соціальних мереж для людської психіки. Часто ми шукаємо в соцмережах якоїсь об’єктивної правди, але замість цього лише зчитуємо чужі настрої, що мають виключно суб’єктивний характер та ніяк не співставлені з дійсністю. Грубо кажучи, ми схильні іноді в чиїйсь абстиненції, вбачати аналітику та візії.
Людині важко повертатися до психологічного й побутового дискомфорту. Ми пам’ятаємо перші дні вторгнення, зимовий блекаут минулого року, шум електрогенераторів, стигмати від налобних ліхтариків, безкінечні виття сирен. Нам не хочеться, щоб це було знову. І цим самим, як це не парадоксально, ми й допомагаємо ворогу досягти мети своїх атак. Посіяти зневіру й песимізм, вбити надію, загнати в глибоку депресію – це головна мета російської агресії. Бо зруйновані сподівання це іноді ще гірше, ніж зруйновані електростанції.
Замість того, щоб сісти та бідкатися про свою лиху долю і відсутність перспектив, іноді варто озирнутися назад, і побачити той шлях, яким ми пройшли за ці майже два роки великої війни. Нам ніхто не давав жодного шансу, ніхто не вірив в нашу перемогу, в те, що ми вистоїмо проти такого сильного ворога. Ми самі себе здивували. Ми раптом стали народом, ми стали нацією. Ми заговорили українською. Ми нарешті прочитали Винниченка, Нечуя-Левицького, Хвильового, Домонтовича і Підмогильного, все те, що варто було прочитати й затямити ще тридцять років тому.
Ми виганяємо з наших храмів московських попів. Ми викинули на смітник чужі й не потрібні нам пам’ятники. Ми полюбили наш прапор, наш гімн, наші вишиті сорочки. Ми нарешті дізналися про Марію Приймаченко і Катерину Білокур. Ми осягаємо Григорія Сковороду і Юрія Шереха. Ми навчилися виробляти окопні свічки й плести маскувальні сітки. Наші жінки знають, чим “Стугна” відрізняється від “Верби”. Наші діти грають в Бандеру й Довбуша, а не в “червоних партизанів”.
Ми донатимо, ми відправляємо посилки “на нуль”, ми збираємо на мавіки і пікапи, ми розбираємося в політичних розкладах всіх європейських країн, ми сумуємо, ми знаходимо в собі сили жартувати, ми – живемо життя. Це абсолютно новий досвід. Можна сказати, що ми б цілком собі обійшлися без такого досвіду, але це саме те, що дає сили жити, дає той імпульс, якого має вистачити на цілі десятиліття.
За ці два роки ми пройшли такий шлях, на який, за нормальних умов знадобились би сто, або й більше. І це шлях догори, а не донизу. Я вже не кажу про Збройні Сили України, які безумовно є одними з кращих у світі. Ті сили, які наводять жах на ворога. Ті сили, що звільняють наші території, проводять безпрецедентні спецоперації на землі й на морі, глибоко на ворожій території. Ті сили, які неможливо спинити. Треба цінувати це, треба поважати самих себе, треба любити себе й свою гідність, свою гордість, свою незламність.
Минулої зими, коли Київ кожного вечора занурювався в блекаутну темряву, вмикав генератори, я іноді ловив себе на здогаді, що наше місто дуже подібне на щось таке, що я вже десь бачив, але ніяк не можу згадати де саме. І потім раптом осягнув: на Лондон часів другої Світової війни… Звісно ж, я ніколи не бачив того Лондона. Але в книгах і кінофільмах, в спогадах і мемуарах тих часів, я часто вбачав таку ж неймовірну солідарність людей, взаємодопомогу і взаємоповагу, як стала в моєму Києві.
Коли летіли до нас російські ракети минулого року, і ще не був зрозумілий напрям атаки, одна жінка написала в фейсбуці: “Хай би краще на нас, на Київ, ми принаймні найкраще захищені ППО”… Я називаю це “київством”, або “киянством” — окремим унікальним різновидом самопожертви, благородства і гонору. І мова тут не тільки про Київ та киян, але й про Харків, Львів, Одесу, Херсон, Миколаїв…
Ми платимо велику ціну, але ми й здобуваємо великі цінності. Звісно, легкої перемоги не буде, її й не може бути, бо проти нас стоїть сильний і підступний ворог. Ворог, який заповзявся нас знищити, зламати, уярмити. Але він прорахувався, цей ворог, бо не взяв до уваги наш головний ресурс – віковічний потяг до волі, до свободи, до права вільно жити на своїй рідній Землі. І жоден ворог з цим нічого не зробить.
Психолог і письменник Віктор Франкл, якому випало пережити Другу світову в концтаборі “Аушвіц”, писав: “Першими ламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них – ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися”.
Ми йдемо цим же шляхом. Не буде легкої перемоги, але й не буде безкінечної війни. Ми вистоїмо, здолаємо і переможемо! Ми з вами живемо на такій Землі, де війна тривала майже завжди. Через наші території пройшли майже всі загарбники у світовій історії. Оці півстоліття відносного мирного життя, в якому випало жити моєму поколінню, радше виняток з правил, а не традиція. Але саме на цій Землі, і на цій території знайшли свою погибель щонайменше п’ять “віковічних” імперій. Здолаємо й шосту. Ми були, є і будемо!
Я зараз пишу цей текст рано вранці, ще темно надворі, і в мене немає ані світла, ані інтернету. Але не через ворожу атаку, а через негоду, певно десь вітром обірвало електромережі… Але настане день, зійде сонце, з’явиться світло. І Світло. Так завжди буває! Тримаймося!
Віталій Чепинога
