Зміїний кнєзю, залізний діду,
На первій стежці в послідну путь
Не руш ми серця
Не руш ми звідти
Куди всі біди на лови йдут
Не рви ми жили най би ще жили
Мої спокути й мої жалі
І ті що носять землю з могили
Най не рушают мені землі
(Богдан Гасюк. Д’горі. ІФ. 2023)
Напевне після дебютної повісті Тетяни Малярчук під назвою “Троянда Адольфо” (2003), маємо найяскравіший книжковий дебют студента-філолога ПНУ. Хоча на відміну від тієї ж Малярчук, яка пари все-таки відвідувала, Гасюк “батярить”, і я не здивуюся, коли його виженуть за пропуски і неуспішність.
Бо бути талановитим піїтом і чемним студентом ще нікому не вдавалося. Не вдається воно і Гасюкови.
Богдан умудряється сперечатися із цілим світом, через що я його прозвав “Дідом-Всевідом”, а у збірочці є цикл про “зміїного кнєзя”, то Гасюк і є отим “зміїним кнєзем” молодої української поезії.
А у всьому инчому я погоджуюся із Василем Герасим’юком і юним Степаном Пенкалюком. Прогнозуванням займатися справа невдячна, а шаманування і енергетична повнота слова у Гасюка випирають за рамці учнівського дебюту.
Десь пані Любов Голота у полеміці з Богданом, – він дав різку оцінку старшим колегам по цеху, – сказала, що юнак у прозі цікавіший, а його вірші є просто віршами, далекими від взірцевих. Погоджуся і тут, у тому сенсі, що поетичне слово є тільки словом, і не завжди поезією. Зрештою, навіть коли воно є поезією, все одно залишається лише словом.У Гасюка цей дебют є на диво симетричним.
Про все инче скаже сам Гасюк, якщо витримає похвалу друзів і кпини ворогів. А вони у нього вже теж є. Значить, він на правильній дорозі.
Євген Баран
P.S.
Десь давно чекала такого автентичного звучання метафоричної мови нашого краю в поезії. Отож нині маємо першу, талановиту книгу “Д’ГОРІ” двадцятилітнього автора — Богдана Гасюка, студента Прикарпатського університету. Насолоджуйтеся. Це його рядки поезій.
Марія Вайно
***
Бери бесаги – кидай на плечі,
Зложи в бесаги вчерешний світ,
Бо він зачерствів,
Бо він вчерешний,
Його однести кудись та від.
Від хати далі та від стодóли,
Із оборóгу в кручену путь,
Аж поза вертіб,
Туда, за поле,
Куди порядні уже не йдут.
Бери на плечі, рушєйсі, брате,
Та не жалійся
На горб — не плач,
Стара вже місит за лісом ватру,
Пече на звіздах самих колач.
Там вже гуляют
Дими та іскри,
Звірі там в’яжут на нóвий світ.
І сходит в бочці рижове тісто —
Такий на звіздах
Пшеничний схід.
Бери бесаги — скидай непотріб,
Та ще у міхи усякий пшик,
Най усе ватра
В нутро загорне,
Най тільки стогін, та тільки крик!
Бесаги — перекидна подвійна торба через плече.
Вертіб (діялект.) — жóлоб (переважно карстова лійка), запáдина в лісі; в селах часто, на жаль, використовується, як смітник.
***
Нагорнути із кагли сажі
Молоком розбавити впів
Змалювати на стінах саржі
Ябкокрилих
Моїх кугутів
Аби стали собі в чоботях
Розпустили на хату тінь
І в дукатах
Плекали злотих
Нечепýрних своїх
Дітваків
Та й за ними усякі ружі
Та усякі отам платки
Обступили
Заграли в крузі
Аж би ляскали литочки
Аж би хата пішла у танець
Як та Баба
Самий саміт
Ще раз гуцне і ясно стане
І діточий всміхнеться світ…
***
…і ти дрібонький бог
в оцім безмежжі,
і ти ж межа
дрібонькому владиці.
і ти шляхи —
голготські чи ведмежі,
і ти ж собі хрести ув іржавиці…
пантруйся ж, хлопче, —
свою дріботність бережи
серед всього безмежжя і просторів,
бо ти — дрібонький бог,
що понад прірвою біжит,
несучи й свою’ пречисту провість…
