Ексклюзивна хвиля

На хутір, до кобзаря

Про Ігоря РАЧКА я чимало чув під час навчання у майстрів Кобзарського цеху. Вдалося мені послухати його співогру із записів в мережі інтернет та з аудіозразків, люб’язно наданих Олексієм Вертієм.

В шкільні роки кілька разів отримував запрошення поїхати до Ігоря Карповича, проте, на жаль, зробити це тоді не вдавалося. Вперше у Лавіркове вдалося поїхати взимку 2014 року разом з моїм вчителем Ю. Кочержинським та кількома знайомими.

Був холодний зимовий ранок, коли ми вирушили автівкою від станції метро «Лісова». Їхали швидко, незважаючи на несприятливі дорожні умови. По дорозі вдалося відвідати кілька цікавих місць, зокрема маєток відомого мецената Галагана. За певний час ми прибули до затишної оселі Ігоря Карповича. З Ю. Кочержинський заколядували, і почалася розмова…

Не за великий час і не за малу годину перейшли власне до співу. Звучали старовинні пісні «Ой, поїхав лебеденко», «Ой, не спав я нічку» та інші, більшість з яких не знайти у пісенниках.

Попри несприятливі погодні умови та хворе горло усі озвучені Ігорем Рачком речі звучали колоритно, природньо, без будь-якої сценічної постановки. На жаль, співав він не багато, більше говорив, розпитував про політичну ситуацію та інше. Усі ми намагалися вловити кожен момент спілкування, фіксували на фонографи та відеокамери.

Завдяки Юркові Кочержинському вдалося почути від Ігоря Карповича старі пісні, які співав батько кобзаря, насамперед, «Пісню про Конотопську битву», перейняту ним від учителів у місцевій «Просвіті» — «Ой, ковалю-коваленку, чом не куєш залізо тоненько». Це унікальні речі, з помітно вираженими діалектними та інтонаційними особливостями, унікальною мелодикою, яка не побутує нині.

Трохи пограли на бандурі, яку я тоді прихопив із собою. Приємно було бачити, як уважно слухає нас старший чоловік. Зміст цього слухання полягав, певно, не у пошуку естетичної, моральної чи будь-якої іншої насолоди, а у щирій радості, що наші інструменти звучать, не лише «щоби порушувати силою звукової хвилі повітряні коливання, а насамперед як важлива національна складова, не менш вагома за прапор і герб».

Час промайнув непомітно, і ми рушили додому. Усі учасники експедиції мали піднесений настрій, сили та натхнення для нової роботи.

Зауважу, що Ігор Рачок живе у батьківській хаті, на межі Сумської та Чернігівської областей, у селі, що раніше було хутором Лакизин. Нині там майже ніхто не проживає, нема магазинів, дротового телефонного зв’язку, будь-яких ознак цивілізації (окрім електричного струму). А найголовніше — в криницях немає води, через неправильний видобуток нафти неподалік.

Найближчі магазини за 5-7 кілометрів у селі Малі Бубни Роменського району Сумської області та селі Харькове Талалаївського району Чернігівської області. Найближче місто — літописний Ромен — розташоване на берегах річок Сула та Ромен. В часи Київської Русі було у складі оборонних межових міст-фортець. Через Лавіркове проходить сумська автомагістраль.

***
Вдруге до Ігоря Рачка я поїхав самотужки, влітку 2015 року. Маршрут розпочався з автостанції «Чернігівська». В обідню годину талалаївський автобус, що мав прямувати через с. Харькове розпочав рух. Було спекотно і час тягнувся довго. Зауважу, що дороги в Чернігівській області, напевне, одні з найгірших в Україні, отже, везучи молоко, можна привезти масло.

Зійшовши у с. Харьковому на повороті на Талалаївку, до Лавіркового рушив пішки. Відстань згідно мапи мала становила 7-8 км, проте насправді була довшою. Цього разу я прямував з наплічником та бандурою власної роботи, аби поцікавитись думкою щодо її звуку, тембру та інших характеристик.

Вдалося застати Ігоря Карповича вдома.
Він якраз господарював на подвір’ї. Почалася неспішна розмова, потім співи, обговорення новин і таке інше. З особливим зацікавленням слухав розповіді кобзаря про його батька Карпа Пантелеймоновича та дядька Степана Пантелеймоновича.

Батько був активістом місцевої «Просвіти», усіляко протистояв новоявленим московсько-більшовицьким властям. Коли на хутір прийшов Денікін, батька забрали на допит. Там його катували, а потім хотіли повісити, але він якось вирвався з лабет окупантів і пішки пішов до Києва, де переховувався в монастирі.

Не краща доля спіткала й дядька Степана.
Він також був змушений переховуватися то в копиці сіна, то на горищі чи деінде. Мене, молоду людину 21 сторіччя, вражала в тих розповідях моральна стійкість простих українських селян у боротьбі за незалежну Україну, що вона не була якимось стихійним виявом ненависті до ворога, що це була природна складова національної свідомості і національного укладу життя українців того часу. Відчував у тому щось зворушливо-трепетне, якусь нестримну жагу слухати і слухати кобзаря, знати про ті часи і тих людей усе більше й більше.

Тривало це майже до 4-ї години ночі.
Згодом співрозмовники… «впали» безсилі. Наступного дня також вдалося багато поговорити. Цікаво, старий чоловік, який не вивчав «високих наук», є цікавішим співрозмовником, аніж більшість людей з вищою освітою.

Добре знає історію, культуру, традиції, не лише українського народу, а й багатьох інших народів (в родинній бібліотеці Рачків мали навіть твори Гегеля). Цікавиться усим − від археології до останніх технічних новинок. Вдалося почути багато філософських міркувань щодо нинішньої ситуації у суспільстві, економіці, політиці, військовій галузі та багато іншого.

Клімат, де проживає І.Рачок, за останні десятиліття вельми змінився. Через сильну посуху зникли птахи, тварини, рослини, що споконвічно жили і росли тут… Окрім бажання показати нову бандуру, я мав на меті записати матеріял для виконання діялектологічної практики. Це було літнє завдання з університету. Як виявилося згодом, мені вдалося виконати його якнайкраще.

Після кількох днів гостини, вирушив до Ромна, аби відвідати темного на очі братчика Київського Кобзарського Цеху Олександра Триуса. Попри відсутність регулярного транспорту та знання шляху, мені вдалося дістатися до міста. Переночувавши в О. Триуса та поспілкувавшись з ним, я вирушив додому. Ця подорож була незабутньою, надихала на нові відкриття, мандрівки та спілкування, яких так не вистачає жителям великих міст…

***
Восени того ж року я ще з одним учнем Кобзарського цеху Юрком Єжелем зібрались провідати Ігоря Рачка. Зібрали усе необхідне: подарунки, харчі, інструменти…

Пізньої осені рушили автом з Борщагівки. По дорозі заїхали в Прилуки, на кладовище, аби вшанувати нещодавно спочилого товариша, чудового коваля, борця за волю України Григорія Матяша. По тому продовжили рух далі.

Сонце котилося на захід, коли ми прибули до гостинного подвір’я. Ігор Рачок був дуже радий бачити нас. Після спільного приготування вечері почались розмови. Певно нескінченні й незбагненні. Варті до переосмислення ще й донині…

Наступного дня вирішили разом поїхати в Ромен на базар. Придбавши усе необхідне, намагалися відвідати краєзнавчий музей, проте він виявився зачиненим з невідомих причин. Невдовзі вирушили до славнозвісного дуба Верещаки, цієї унікальної нерукотворної пам’ятки.

Потім поїхали до с. Малі Бубни, аби владнати деякі невідкладні справи. По тому повернулися на ночівлю. Наступного дня багато грали і говорили, співали і слухали…

Ще раз переночувавши, вирушили додому. По дорозі заїхали до маєтку Галаганів, та інших пам’яток, що траплялися по дорозі. Нам тоді також вдалося не лише поспілкуватись, а й записати «для науки» деякі пісні з репертуару кобзаря.

***
А вже четверта поїздка трапилась спонтанною. Холодної зими два роки тому, після Різдва, я рушив громадським транспортом до с. Харькового. Прибувши туди, йшов швидко, майже біг, щоби не замерзнути. Падав лапатий сніг, якого і до цього було ледь не в пояс. За швидкий час подолав необхідну дистанцію. Зустріч була неочікувана, адже по такій погоді доїхати була найменша ймовірність. Я був без бандури, тому довелося грати на тій, яку Ігорю Рачку подарував майстер Ілько Чернецький з Києва.

На жаль, поспілкуватись, як це було в попередні рази, майже не було часу, адже в мене почалась зимова сесія. Я благополучно добрався до Ромна, на годинку заскочив до Олександра Триуса і поїхав електричками на Київ. Дорога була непевна. Давав про себе знати сильний мороз і сніг, але усе склалося благополучно.

У червні 2016 року ще до літньої сесії, отримав запрошення відвідати Батурин. Це містечко − колишня гетьманська столиця — на Чернігівщині, на жаль, транспортно не настільки розвинена, аби можна було добратися туди вчасно, отже я не встиг на запланований захід…

Довелося вертатися з Талалаївки до Харькового, і прямувати на старі безлюдні хутори. Цього разу я мав бандуру роботи Миколи Будника, яку не встигли забрати власники після чергового фестивалю «Етносвіт», де вона була на виставці інструментів Кобзарського цеху.

Ігор Рачок мене радо зустрів, хоч був безсилим від важкої польової роботи. Цього разу були лише розмови і пісні. Була критика і похвала, як чорне і біле, що оточує нас завжди і всюди. Було радісно і в той же час прикро, що такі люди на старості років навіть не мають з ким поговорити, не те, що отримати належну фізичну, моральну, чи матеріальну допомогу.

Ігор Карпович скаржився на погане самопочуття і здоров’я загалом. Казав що «вже прийшов його час» та ін. На бандуру не грав і не співав. Із сходом сонця благословив мене в дорогу, і я рушив… Рушив маючи одночасно різні почуття, але враження найкращі.

Доки є такі люди, як І.К. Рачок − живе народній дух, самобутній колорит, джерела внутрішньої непереборної енергії, що відкриваються лише тим, хто щиро і совісно чинить, нехтуючи нівелюванням морально-етичних норм, економічних викликів та політичного підлабузництва наших днів!

Сподіваюся ще не один раз відвідати Ігоря Карповича Рачка, перейняти його мудрість, філософські настанови та непереборну любов до України, всього національного, справжнього, не спотвореного. Раджу усим не прогавити такої нагоди. Куйте залізо доки гаряче, ріжте дерево, доки вологе, шукайте правди, доки не загубилися у брехні, − і буде все гаразд.

Василь Жованик,
учень Кобзарського цеху, старосвітський бандурист

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.