Нині виповнюється 120 років від дня народження молодшого сина класика української літератури Михайла Коцюбинського – Романа. Четверта, й остання дитина у родині Коцюбинських, Рома народився 3 вересня 1901 року у Чернігові. З перших років життя Ромця, як лагідно називали малого у родині, виявив неабиякий хист до співу, літератури, всебічно розвивався. Під час літературних вечорів тішив рідних та друзів виконанням українських народних пісень, декламуванням віршів. Але разом з тим, з раннього дитинства здоров’я малого Романа було слабким. Переніс декілька хвороб, зокрема слабував на плеврит.
Як згадувала Ірина Михайлівна Коцюбинська, молодша дочка письменника, у дитинстві траплялися такі кумедні випадки, коли старший брат Юрко лякав молодшого Ромцю, ганяючись за ним навколо обіднього столу і замахуючись кулькою із хліба. А малий страшенно жахався і з криком тікав, у паніці рятуючись від «збройного нападу» старшого брата…
Цей епізод деякою мірою характеризує психоемоційні відмінності у характерах братів, різний темперамент. Якщо Юрко був ватажком у багатьох дитячих, а згодом і дорослих справах, то Роман надавав перевагу 
літературі, був більш «домашньою» дитиною. Потім була гімназія, під впливом старшого брата (а після передчасної смерті батька, саме Юрій був для нього взірцем і наставником, а ще й тих обставин, що призвели
до перевороту у жовтні 1917), Роман вступає до партії більшовиків. Шлях юнака стелеться до Москви, де згодом навчався в комуністичному університеті, працює в молодіжних організаціях залізничників.
Зі спогадів сина Ірини Михайлівни — Флоріана Коцюбинського, визначного українського скульптора, автора багатьох загальновідомих монументів, перше знайомство з дядьком Романом у нього відбулося влітку 1926 року. Роман тоді мешкав у Одесі, де працював у редакції місцевої газети «Чорноморська комуна». Оселився недалеко від моря на вулиці Затишній, 6. Там справді було затишно. Роман Михайлович займав напівпідвальну кімнату старого будинку. Що вже тоді врізалося в пам’ять малому Флоріку, то це незвичайна як на той час річ у кімнаті дядька — чорний ящик із блискучими срібними лампами. Поруч на стіні — ще один ящик, але коричневий з великою круглою діркою, обтягнутою шовком. Це було тодішнє неабияке технічне досягнення — радіоприймач. І ось після роботи, вечорами, дядько Роман одягав навушники, затим обережно й повільно крутив ручки чорного ящика, щось переключав — і з репродуктора через хрип та свист лунала музика! Таке диво п’ятирічному хлопцю важко було збагнути.
А вперше Флоріан побачив Романа Михайловича ще у 1923, саме влітку того року Ірина Михайлівна привезла його до хутора Дідово (тепер Нова Басань), де Роман Коцюбинський працював політруком конезаводу Червоного козацтва. Звісно, у два з половиною роки хлопчик ще не міг всього усвідомити й запам’ятати.
Яким же увійшов у свідомість Флоріка Роман Коцюбинський у ті роки: «Тендітний, худорлявий, жвавий і рухливий. Обличчя видовжене, високі скроні, над якими кучерявиться русяве волосся. Привітно дивляться на тебе світлі, великі, опуклі сіро-блакитні очі. Довгий, тонкий ніс». (Ірина Михайлівна розповідала, що коли Роман був ще дитиною, якийсь невправний велосипедист наїхав на нього, збив і переїхав ніс заднім колесом…)
Дядько Роман був напрочуд веселою людиною, охочий до жартів. Любив співати. Він залюбки виконував українські пісні, арії з опер, мав прекрасний ліричний тенор. Коли перебував у веселому гуморі, любив розповідати смішні, комічні історії. Очі світяться, повновиді вуста усміхнені, напіввідкриті — нижня губа, як і ніс звисає донизу. Як згадувала дружина в другому його щлюбі (вперше Р.Коцюбинський був одружений з Ніною Андрєєвою) Олена Писаревська, був один епізод у його житті вже пізніше, на початку 30-х рр.
Роман Михайлович відпочивав під Ленінградом у будинку відпочинку для наукових працівників. Мешкав у одному номері з негром — артистом театру Мейєрхольда та й заприятелював з ним, спілкуючись із людиною іншої раси дуже обережно й тактовно, бо чоловік той скаржився на самотність: мовляв, дівчата з ним танцюють із задоволенням, але якщо запрошую на прогулянку, то не йдуть, бо ж вважають його страшним. Тож разом проводили багато часу. А коли прощалися, негр подякував Романові за тепле відношення й пообіцяв, що коли вони з театром будуть у Харкові, неодмінно запросить Романа з дружиною до ресторану.
Минуло трохи часу. Якось Олена Євгенівна була вдома сама. Діти гуляли, а Роман був на зборах. Раптом дзвінок у двері. Відчинила й перед нею з’явилося щось велике, чорне, з блискучими білими зубами: «Роман Михайлович тут живе?», — запитав чорний велетень, щиро посміхаючись.
— Тут. Він скоро буде, — відповіла Олена Євгенівна, не знаючи чим зайняти гостя доки прийде чоловік. Однак той знайшовся сам: поставив на патефон платівку, й пообіцяв навчити Олену танцювати танго. Тим часом прийшов Роман, відчинив двері власним ключем, і… побачив, що його дружина з величезним негром танцює танго. Тож сміху було доволі. Згодом артист запросив наступного дня Романа з дружиною до найкращого тоді у Харкові ресторану, де добре пригостив.
Але повернімося у середину 20-х, період досить активної українізації, або ще був такий термін, що здебільшого побутував у Москві, «коренізації» нацокраїн. Саме працю на цій ниві енкаведисти згодом «пришиють» сину класика української літератури, як «буржуазному націоналістові». В Одесі Роман Михайлович працював на культурній ниві: редактором газети, у радіокомітеті, у книжковому видавництві, після чого в серпні 1929 року поїхав на навчання до Харкова, тодішньої столиці Української РСР, в український інститут марксизму-ленінізму. У 1931 р. на базі ідеологічних інститутів було створено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів — ВУАМЛІН. Там Роман навчався у аспірантурі й завідував науковою бібліотекою. А Ірина Коцюбинська у той час з чоловіком та сином перебралися із Проскурова (тепер Хмельницький) до Полтави.
Восени 1929 р. родина молодшої дочки письменника подалася до Кобеляк, невеликого містечка на Полтавщині. Що там особливо вражало — на узбіччях вулиць, у рівчаках лежали об’їдені собаками кінські трупи. Навколо наче гриби після дощу, з’являлися ТОЗи та СОЗи (товариства спільної обробки землі), а життя ставало голоднішим. Ще не вивітрився із пам’яті НЕП (нова економічна політика), коли не було продуктових карток, зате і в магазинах і на ринках всього було вдосталь. Магазини тоді звалися церобкопами).
Влітку 1930 року на запрошення Ірини Михайлівни до Кобеляк з Харкова приїхав Роман зі своєю родиною: дружиною Ніною, сином Радіком та сестрою дружини Ганною. Привіз він із собою фотоапарат та все начиння для нього. Зачарований, Флоріан спостерігав, як у затемненій кімнаті, освітленій червоним ліхтарем, відбувалося дивне, ніколи не бачене таїнство — Роман проявляв шкляні платівки, тримаючи їх послідовно в трьох пластмасових ванночках. Згодом виникало «диво» — на фотопапері з’являлися силуети знайомих людей. Деякі з цих фотографій якимось дивом вціліли, і вже набагато пізніше, після війни, коли Ірина Михайлівна працювала директором музею, були нею зібрані і вклеєні у фотоальбом.
Невдовзі Абрам Данішевський, батько Флоріана, був направлений на навчання до столиці, на юридичний факультет інституту, що входив у систему ВУАМЛІНУ. Спочатку власної квартири у родини не було, й ночували на Романовій квартирі, що на Московській вулиці. Згодом, коли вже отримали власне житло — кімнатку в комунальній квартирі старовинного модернового будинку по вул. Дарвіна (Садово-Куликівська), як згадує Флоріан, частенько навідувалися до дядька, допомагали одне одному, чим могли.
У той час у Харкові жив і працював ще один з родини Коцюбинських — Юрій Михайлович, член українського уряду. Тож, збираючись до старшого брата, Ірина Михайлівна бідкалася, що нема у що путнє вдягти Флоріка, аби не виглядав бідним родичем. А.Данішевський чомусь уникав зустрічей з Юрієм та його родиною, хоча відомо, що ще в далекому 1914-му, в Чернігові юнаком він входив до нелегального гуртка, який очолював звичайно ж Юрій Коцюбинський. Збиралися вони, притримуючись конспіраційних канонів на острівці Телячому, що на річці Десна, тому звалися «телятами».
В липні 1933 р. Харковом розповсюдилася тривожна новина, яка згодом дійшла й до дітей: застрелився Скрипник. Він звинувачувався у буржуазному націоналізмі… Отже «ворог народу», стандартне тавро сталінської всежерної тоталітарної системи. Але це стало зрозумілим значно пізніше, а тоді що могли знати про Миколу Олексійовича Скрипника? Наприкінці 20-х — на початку 30-х він працював наркомом освіти УРСР. І Флорік був очевидцем, як у харківських школах тоді набирала обертів українізація, активним натхненником якої був саме Скрипник. Сам Флоріан вчився у 49-й школі, що на Чорноглазівській вулиці (Скрипник, між іншим мешкав поруч — на Садовій). І от у цій раніше російській школі поступово вводилося викладання українською мовою, починаючи з першого класу. На запрошення М.Скрипника й О.Шумського, який був наркомом освіти до нього, підручники складали філологи-галичани. У посібниках з математики тоді вживалися терміни: рівнолежник (паралель), сторчак (перпендикуляр), клямри (дужки) і т.ін.
У монографії знаного українського художника Михайла Жука (видання 1930-го року) превалюють слова на кшалт: аквареля, пастеля, силюета, кольорит, клярнет, віольончель. Невже ж це буржуазний націоналізм? Пізніше стало відомо, що до самогубства Скрипника був причетний і П.Постишев, якого в січні 1933 року було направлено на Україну для «зміцнення» партапарату у важкій боротьбі проти селянства.
Малолітній син Миколи Олексійовича (йому тоді було, мабуть, років із шість) на той час знаходився саме на дачі в Померках і не відав, що трапилось із його батьком. І от серед більш дорослих дітей високопоставлених батьків знаходились такі, що їх потішали провокаційні єхидні питання, — «А де твій тато? А коли він сюди приїде?». Таким чином знущалися й кепкували вони з малого.
Важко сприйняли смерть Скрипника брати Коцюбинські, бо вже ставало очевидним, що боротьба з так званим «буржуазним націоналізмом» тільки розкручується сталінською «інквізіцією», й хто зна, що очікувало їх найближчим часом… А того ж 33-го ще навесні на вулицях Харкова почали з’являтися страшні привиди — виснажені кістяки — попухлі з голоду селяни. Незважаючи на те, що міліція намагалася їх відправити кудись подалі з очей, голодних та обідраних селян ніяк не меншало… «Окремі «щасливці» якимсь чином просочилися у їдальню ВУАМЛІНу, де ми харчувалися і одержували хлібного пайка», — згадував Флоріан Коцюбинський. І ось ці химерні примари із проваленими очима жадібно стежили із закутків їдальні, хто хоч трошки залишив недоїдків у тарілці, тихо наближалися до їдоків, й жалібно просили ледь чутним голосом: «дозвольте доїсти!…» Після дозволу виїдали все до крихти й знову ховалися по своїх закутках.
Роман Михайлович після лікування у Кисловодську (були негаразди із нервовою системою), досить несподівано для всіх, наприкінці 1933-го розлучився з дружиною Ніною і взяв шлюб з Оленою Євгенівною Писаревською, вдовою вбитого у Прибалтиці дипломата, у якої був семирічний син Ерік (Ерлен). Мешкали вони тоді на Садовій вулиці. Флоріан часто бував у них, катався з Еріком на санчатах. Невдовзі, у квітні 1934 року, у Романа й Олени народився син Юлік. Але сам Роман Михайлович був завжди чимось стурбований, заклопотаний, хоча він за характером — людина життєрадісна, весела, проте настрій був досить кепським. А у червні того ж року Роман з сім’єю перебирається до Вінниці, де очолює літературно-меморіальний музей батька.
Це вже значно пізніше, наприкінці 80-х, із кадебістських архівів стала відома його заява у ЦК КП(б)У, НКО В.Затонському та у Вінницький обком КП(б)У від 10 листопада 1934 р., де Роман Михайлович повідомляв: «…я против своего желания был назначен директором книжной палаты, ибо я более 10 лет страдаю очень тяжёлой формой психоневрастении и не способен на крупную напряжённую работу… Когда я попал в ВУАМЛИН… обстановка возымела своё влияние на меня: я выявил притупление большевистской бдительности… Я с значительным опозданием, примерно к ноябрю 1933 г. … признал свои ошибки на партгруппе аппарата президиума ВУАМЛИН»
Це щодо боротьби із націоналізмом. Взагалі у цій заяві відчувається те, наскільки потужним був психологічний тиск на вже важко хворого Романа. Це зараз, майже 90 років потому, легко звинувачувати наших предків у зізнаннях під час допитів у НКВС, або у каятті на користь радянської влади, а тоді, під час розквіту «полювання на відьом», практично неможливо було людині з чистою совістю, патріоту рідної землі, врятуватися від стандартного звинувачення у буржуазному націоналізмі. Отож і рясніють протоколи тих часів формулюваннями на кшталт (мовою оригіналів): «контрреволюционная организация», «недостаточность борьбы с национализмом», «отравленная националистическими миазмами», «выявление методов и форм вредительськой работы» і т.ін.
У жовтні 1934 було «викрито контрреволюційну організацію», де однією із головних постатей був Юрій Михайлович Коцюбинський, що тоді обіймав відповідальну посаду голови держплану УРСР. Він, мовляв, як керівник держплану особисто сприяв троцькісту Наумову. 3 листопада 1934 року Юрія Коцюбинського було знято з поста голови держплану і виключено із членів ЦК КП(б)У. Виявлено політичну недовіру. Чи знав він, що над ним вже давно готується розправа? Ось що пише у своїх «Спогадах про Юрія Коцюбинського» Надія Суровцева, яка довгий час співробітничала з Ю.Коцюбинським: «Восени 26 року я одержала виклик до Харківського ГПУ. Співробітник Черняк запропонував мені за гроші, «готівку» давати таємні інформації про кількох видатних комуністичних діячів України. Серед них був і Юрій Михайлович Коцюбинський. Черняк запевняв, що це пропонується з волі ЦК, вмовляв, улещав, а то й погрожував. Він протримав мене до ночі, і відпустив, взявши підписку про те, що я повинна тримати цю пропозицію в таємниці. «Ви пожалкуєте ще, що відмовилися», — сказав він на прощання… Через рік в Москві я опинилася у секретній в’язниці Лубянка-2…»
Ірина Михайлівна Коцюбинська згадувала, що в 1934 р., напередодні 7 листопада до їх додому (це було в Києві) приходила дружина Юрія — Ольга Петрівна Бош-Коцюбинська. «Стримуючи ридання, вона розповіла, що Юрія зняли з роботи, вивели зі складу ЦК КП(б)У, виявили йому політичну недовіру, і що він вже поїхав у Москву до свого друга Серго Орджонікідзе, щоб реабілітуватись». Хто міг тоді передбачити, що полум’яний більшовик Серго, захищаючи друзів-соратників від необгрунтованих звинувачень та репресій сам потрапить «у лещата» до товариша Коби (Сталіна) і поплатиться за це власним життям.
Тож у пам’яті Форіана Юрій Михайлович залишився засмученим, стривоженим… стоїть у шкіряному, коричневому пальто біля модерного, рясно вкритого пілястрами готелю «Континенталь», що на вулиці Карла Маркса у Києві, прощається зі своєю сестрою, намагається заспокоїти її (як, мабуть і самого себе): «Все обійдеться, все буде гаразд… Якщо від мене не буде ніяких звісток, ніяких запитів… Зрозуміла?!!»
Тим часом Роман Коцюбинський одержав наказ наркома освіти Затонського про зняття його з посади директора Вінницького музею, яку він обіймав усього п’ять місяців. Переважна більшість комуністів тоді ще не уявляли собі, що Сталіним було задумане і вже здійснювалося знищення старих партійних кадрів, а після загадкового вбивства С.Кірова у Ленінграді розквітне кривавий терор…
Після звільнення Р.Коцюбинського з посади директора Вінницького музею М.Коцюбинського, нарком освіти В.Затонський запропонував Романові з родиною їхати на Дніпропетровщину, й працювати там в обласному відділі соцзабезпечення. Що залишалося робити? Згодом, у лютому 1935 р. Роман Михайлович з дружиною Оленою та двома дітками потрапляють до Ротфронтівського району, де мешкали німецькі колоністи (сучасна Запорізька область). Там на місцевому з’їзді Рад за письмовим розпорядженням обкому партії його мають обрати заступником голови райвиконкому. Але свого прізвища серед названих не почув: телефонний дзвінок з того ж обкому секретареві райкому наказував: «Коцюбинського не обирати!»
Від такої партійної «турботи» Роман занедужав. Що робити? Як же жити далі? Та доля трохи змилостивилася: Олені запропонували місце економіста на обозному заводі в Молочанську, неподалік від того ж Ротфронтівського району й за двісті кілометрів від Дніпропетровська. І на початку березня 1935 р. Роман з дружиною й дітьми переїздять до Молочанська. Ну, здавалося б, усе йде непогано — Олена працює економістом, Роман спочатку токар, а невдовзі директор школи фабрично-заводського навчання при тому ж таки заводі.
Через майже два роки слідчий допитуватиметься у Романа, яким чином і з якою метою приїхав той у німецький район, бо конче необхідно було прив’язати Р.Коцюбинського до німецької підпільної терористичної організації. Але то трохи пізніше. А поки що подружжя живе, не підозрюючи, про майбутню небезпеку. Та й, зрештою, уся країна живе наче у декількох вимірах. Вже наче й голодні 21-й та 33-й минули, «добровільно-примусові» колгоспники на трудодні одержують якесь зерно. Вже й у квартирі Коцюбинських, в будинку по вулиці Шевченка, з’явилося двоспальне ліжко з панцирною сіткою, та й у Еріка та Юліка свої окремі ліжечка. Згодом ці ліжка фігуруватимуть серед документів опису майна Коцюбинських, коли заарештують спочатку Романа, а згодом і Олену, а дітей віддадуть: старшого — до дитбудинку, а Юліка — в дитясла. Та це через півтора року, а поки що Роману навіть вдалося поїхати до Бердянська підлікувати задавнену хворобу.
Кволий з дитинства, син письменника хворів на складну форму неврастенії. І от він, 36-й рік. У грудні, як тоді скрізь повідомлялося, було прийнято «найдемократичнішу» у світі, так звану сталінську конституцію. Це було 5-го, а вже 12-го, за свідченням архівних даних, Романа Коцюбинського заарештовують. Зробив це співробітник Молочанського райвідділу НКВС якийсь Кноблох. Він був настільки «грамотний», що прізвище арештованого записав «Коцубинский». Обшук проводився майже одночасно вдома і на робочому місці. В протоколі обшуку зазначені такі речі: партійний і військовий квитки, паспорт, револьвер системи «Наган» з 14-ма набоями, різне листування і декілька книжок, серед яких були, очевидно, і твори Романового батька, хоч ініціали й прізвище «М.М.Коцюбинський» чомусь закреслено.
I ось перший офiцiйно зафiксований допит, що вiдбувся 22 грудня 1936 року. Декiлька рядкiв з протоколу того допиту (мовою оригiналу):
Вопрос: Следствием установлено, что вы, до вашего ареста, являлись… участником националистическо-троцкистской организации, подготовлявшей террористические покушения против руководителей партии и советского правительства на Украине. Вы признаёте себя виновным в этом?
Ответ: Нет, я не признаю себя виновным в этом.
Вопрос: Известно, что ряд ваших близких родственников являются активными участниками контрреволюционного заговора, подготовлявшими убийство тов. Сталина…Что вам известно по этому вопросу?
Ответ: Мне известно из прессы, что мой брат Юрий Коцюбинский является одним из руководителей националистическо-троцкистской организации. Никаких иных данных, кроме указанных о нём, а равно и других родственниках, я не имею.
Впертiсть Романа Михайловича дратувала сталiнських «сатрапiв». Це було особливо дивним для них, оскiльки здоров’я Романа вже з молодих рокiв було пiдiрване. I можна тiльки уявити собi, яким фiзичним та моральним тортурам пiддавали свою жертву такi собi молодший лейтенант держбезпеки Перцов, лейтенант держбезпеки Бондаренко та сержант держбезпеки Давидов — справжнi садисти. Вiсiм мiсяцiв безперервних нiчних допитiв знесилили i без того недужого Романа. Краще вже смерть, нiж такi муки.
У енкаведистiв знайшлася й «зачiпка». Як вiдомо, при обшуку у Романа було знайдено револьвер та чотирнадцять набоїв до нього. I черговий слiдчий Татарчук, допитуючи Романа Михайловича 18 та 24 липня 1937 року, намагається «пiймати на гачок» Р. Коцюбинського, вдаючи, що «спiльники», вже, мовляв, зiзналися, усе звалюють на Романа, який мав зброю. Звiдки вона у нього? Чому нема дозволу? Роман і на цi безглуздi закиди дає чiтку вiдповiдь, що пiд час служби в Червоному козацтвi вiн вимiняв наган на свiй браунiнг. Та й дозвiл у нього є, а документи на перереєстрацiї у Молочанському райвiддiлi НКВС. Посвiдчення ж не встиг забрати до свого арешту.
I ось вже останнiй допит, що вели 15 серпня начальник 5-го вiддiлення, лейтенант Бондаренко та оперуповноважений 3-го вiддiлу сержант держбезпеки Давидов. I їм нарештi вдалося вибити iз Романа зiзнання. Звинувачувальний висновок 30 серпня пiдписали молодший лейтенант держбезпеки Татарчук, старший лейтенант Галчинський, а затвердили його заступник начальника управлiння НКВС по Вiнницькiй областi капiтан держбезпеки Морозов та зам. прокурора Рагiнський. Останнiй пiдписав його 25 вересня, тобто за день до судового засiдання. У протоколi закритого судового засiдання Вiйськової Колегiї Верховного Суду СРСР записано, що на запитання головуючого Роман Михайлович вiдповiв, що винним себе визнає тiльки в тому, що у своїй практичнiй дiяльностi проводив нацiоналiстичну лiнiю. Свої свiдчення на попередньому слiдствi не пiдтверджує. Нiколи не мав нiяких терористичних намiрiв.
Звичайно, це не могло врятувати Романа. Маховик репресiї вже був розкручений на повну силу. За вироком тiєї ж Вiйськової Колегiї Романа Михайловича 27 вересня 1937 року розстрiляли в Одесi. Це засвідчує довідка, що була акуратно підшита до «Справи № 32208». Де похований Роман Коцюбинський також не вiдомо. Символiчна могила знаходиться у Чернiговi на старому цвинтарi поруч з бабусею Гликерою Максимівною та тіткою Лідією. I лише 25 сiчня 1956 року справу Романа Коцюбинського було переглянуто Вiйськовою Колегiєю Верховного Суду СРСР i вирок вiд 26 вересня 1937 року (мовою оригiналу) «по вновь открывшимся обстоятельствам отменён и дело за отсутствием преступления прекращено». Пiдписав генерал-лейтенант юстицiї Чепцов.
Така ось доля наймолодшого з Коцюбинських. А що ж очікувало його дружину Олену Писаревську та двох синів? Олену теж заарештували у 1937-му, вона пробула декілька місяців у Мелітопольській тюрмі. В протоколі допиту зафіксовано: (подаю в перекладі):
Слідчий: Ви звинувачуєтесь у контрреволюційних діях, які ви проводили разом із своїм чоловіком Коцюбинським Романом Михайловичем, спрямованих на повалення Радянської влади і знищення комуністів. Визнаєте ви себе винною у пред’явленному звинуваченні?
Писаревська: Винною себе в пред’явленому звинуваченні не визнаю, бо контрреволюційною діяльністю не займалася…
Чотири місяці чекала смертного вироку мати двох дітей. За цей час вона посивіла (в свої тридцять років). Доля змилосердилась, і в лютому 1938 року жінку випустили з тюрми. Ні, не тому, що пожаліли її дітей і не тому, що вона категорично відмовилася служити таємним агентом НКВС, тобто звичайним «стукачем», про що свідчить так званий «Меморандум». На його 1-й пункт «Можно ли завербовать осуждённую и для какой цели, слідчий записав «Нет».
Отже, Олену Писаревську звільнили і слідчий, який її допитував та писав обвинувальний висновок, змушений був зафіксувати: «Знайшовши, що в процесі слідства не добуто даних про її контрреволюційну діяльність, Писаревську Олену Євгенівну… з-під варти звільнити, справу слідством припинити і здати в архів…» Проживши таке коротке, але яскраве, насичене буремними подіями, злетами й карколомними падіннями життя, Роман Михайлович Коцюбинський, як і його старший брат Юрій, як мільйони інших провідних і пересічних тодішніх комуністів згорів у гігантському вогні сталінської інквізиції.
Ігор Коцюбинський
