Тільки-но вистрибнула з вагона метро, як відчула, що стала на перон босою ногою. Так і є… Моя підошва від щойно куплених босоніжок безсовісно поїхала собі далі, у бік Хрещатика… А зі мною на станції метро «Університет» залишились на нозі лише два ремінці і пряжка…
— Що ж робити?! — розгубилася доня Мар’яна.
— Ну, як що? Знімати другу босоніжку і — вперед! Бо ми вже запізнюємося до твого стоматолога.
Спочатку доцюня ніяковіла, що мама йде центром міста боса. Але якось вдалося переконати, що її зуби — то зараз найважливіше! А про мамині ноги і босоніжки подумаємо завтра…
І тут я згадала кумедну, ще студентську історію. Як збиралася на перше побачення з новим хлопцем. Взула 
модні тоді стукалки. І у мене на ходу відірвався каблук…
Я майже дійшла, вже бачила парубка. І навіть квіти для мене в його руках. Але могла з’явитися перед ним лише як кривенька качечка… Так я не хотіла! І тоді скинула свої стукалки і підбігла до нього… боса. Хлопець був щиро вражений і захоплений моєю витівкою.
— Мамо, це був татусь?! — спитала доня.
— Ні… Але наша зустріч вже була запланована небом! Бо цього ж літа ми з ним зустрілися… І вже ніколи не розлучалися…
Мар’яна зняла свої кросівки і заховала до наплічника. Додому поверталися пішки. Непоспіхом і задумливо…
А перехожі, мабуть, думали, що це у нас тренінг такий чудернацький…
Антоніна Палагнюк
