Вважається, що 3 січня 1942 року – день народження «лицаря української ідеї», публіциста, громадського діяча Анатолія Погрібного. Але насправді хлопчак народився у вересні 1941-го…
Просто документи, що засвідчували саме цю дату, загубилися під час Другої світової. Мати ж, Софія Петрівна Зимбалевська, вчителька початкової школи, керуючись своєю логікою, записала синові новий день – той, що нині знають усі. Можливо, вона змінила таким чином долю Анатолію?
Мала батьківщина Погрібного – село Мочалище на Чернігівщині, що неподалік тичинівських Пісків. Особлива аура тих місць і материнська любов зробили свою справу. Постав залюблений в Україну чоловік, котрий невтомно обстоював право українців на свою яскраву ідентичність.
У дитинстві Анатолій дивом вижив.
Хлопець ріс без батька – Григорій Федотович Погрібний загинув на фронті. Наче та чайка при битій дорозі, опікувалася своїми дітьми матір. Узимку 1942–1943 років під час поразки під Сталінградом, німецькі окупанти оскаженіли. На Чернігівщині з її лісами, де був неабиякий рух опору, вони нещадно палили села, винищуючи місцеве населення. Серед інших потерпало і Мочалище.
Під час каральних заходів на ляду льоху впала палаюча балка, й есесівці не помітили, що внизу є люди, й гранату не кинули, як робили це з іншими. Вийшовши із заповненого їдким димом приміщення, мати з дітьми наразилася на ще одну небезпеку: слідом за фашистами йшли поліцаї.
Погрібні сховалися на снігу в заростях верболозу, але їх місцезнаходження видав дитячий плач, на який гітлерівські посіпаки миттєво «відгукнулися» автоматною чергою. Кулі просвистіли за якихось 20 сантиметрів над головами потенційних жертв…
Анатолій Погрібний не зразу ступив на стежку Слова.
Спочатку він, закінчивши хіміко-механічний технікум, працював апаратником на заводі «Хімреактив» у Шостці на Сумщині. Але вже тоді він гуртує людей навколо української справи – організовує шевченківські свята, збирає фольклор у довколишніх селах, вчителює.
З 1964 року Погрібний – в Університеті імені Шевченка. Відтоді він відкриває свій словознавчий проукраїнський фронт. Він захоплюється спадщиною Бориса Грінченка, котрий стає для нього дороговказом.
Починаючи з 1972 року, наукова й педагогічна діяльність Анатолія Григоровича надовго пов’язалася з кафедрою історії літератури і журналістики факультету журналістики Київського університету, де він пройшов по всіх сходинках зростання: доцент (від 1976), професор (від 1984), завкафедри (1983–1992).
У часи перебудови професор Погрібний, разом з іншими представниками національно зорієнтованої інтелігенції, намагається надолужити упущення минулих років. Він був серед тих, хто організовував Товариство української мови (згодом – «Просвіта»), Народний рух України за перебудову, Конгрес української інтелігенції, а також налагоджував контакти зі світовим українством (з 1997 року – член Президії Української всесвітньої координаційної ради).
Депутат уперше демократично обраної Київради Погрібний був серед тих, хто боровся, щоби підійняти синьо-жовтий прапор над адмінбудівлею. Він також координував акції допомоги студентам, які на знак протесту голодували на площі Жовтневої революції. А після заколоту ГКЧП (Державного комітету з надзвичайного стану) Погрібний опечатував Дарницький райком КПУ, парткоми в Академії наук і Спілці письменників України.
Після здобуття Україною незалежності (тоді ще формальної) Анатолій Погрібний був серед реальних претендентів на посаду міністра освіти, однак тогочасна «провідна верства» злякалася його українізаторського запалу та непідкупності. Тому портфель він не здобув. Натомість ученому та громадському активісту запропонували лише крісло першого заступника міністра.
Анатолій Григорович не надто волів урядувати. Він усвідомлював, що брак повноважень не дозволить йому проводити рішучі реформи. Але слова Олеся Гончара підштовхнули його до такого вибору: «Ідіть – я прошу вас, Христом Богом прошу – ідіть, може, щось зробите».
До його честі, Погрібний не «забронзовів». Він відмовився від службового авто, добирався на роботу громадським транспортом. За два роки (травень 1992 – липень 1994) встиг зробити чимало корисного.
Але така бурхлива діяльність не залишилася непоміченою – невдовзі проти Погрібного «п’ята колона Кремля» розгорнула кампанію звинувачень у «націоналізмі» й «екстремізмі». Анатолія Григоровича змусили піти з посади «за власним бажанням». Йдучи з уряду, він поклав на стіл гуманітарного віце-прем’єра Миколи Жулинського заяву, фрагмент якої згодом став афоризмом: «Прошу звільнити мене за власним бажанням, без власного на те бажання».
Повернувшись до активного наукового життя, Анатолій Григорович багато працює, очолює відділ української філології в Інституті українознавства при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, читає лекції з української літератури в Інституті журналістики.
Колега доцент Тамара Старченко бачила Анатолія Погрібного таким: «Усе починалося з того, що рвучко відчинялися двері – і на кафедрі з’являвся стрімкий, завжди усміхнений, осяяний якоюсь особливою доброзичливістю професор Погрібний. Моментально його оточували студенти, у ту ж таки хвилину він ставав конче потрібним комусь із аспірантів, методистів, викладачів! Створювався такий собі симпатичний вир, якесь дуже привабливе багатоголосся, і найприкметнішим було те, що вся ця поліфонія бриніла й сповнювалася радістю! Це була радість від спілкування зі справжнім Учителем, Наставником. Думаю, що можна говорити й про прекрасну гармонію: адже радість була взаємною! Він був щасливою людиною: умів щиро віддавати те, чим його так щедро наділив Господь…»
Анатолій Погрібний ніколи не приховував своїх поглядів, навіть тоді, коли вони розходилися з позицією людей, від яких залежали його особистий спокій та власне благополуччя. Тому для багатьох він був неручним і незручним, – казав про друга знаний журналіст і педагог Віталій Карпенко.
Анатолій Погрібний негайно реагував на все, що стосувалося української справи, мови, держави, освіти, політики. Він погодився на прохання журналістів записати декілька радіопрограм. Але згодом вів полілог з українцями майже 10 років у рамках популярної публіцистичної передачі «Якби ми вчились так, як треба». Погрібний – автор понад тисячі статей та десятків монографій. У 2007 році у світ вийшли дві останні в його творчості книжки: публіцистичний твір «Захочеш і будеш» та літературознавчий — «Літературні явища і з’яви».
2007-ий став фатальним.
Вночі з 9 на 10 жовтня Україна втратила Анатолія Григоровича Погрібного. Невблаганна онкологія зжерла цю світлу, багатогранну, небайдужу людину.
У травні 2012 року Всеукраїнське товариство «Просвіта» заснувало Премію імені Анатолія Погрібного, яка щороку присуджуватиметься за вагомий внесок у справу українського національного відродження, розвиток української публіцистики, утвердження державності української мови та подвижницьку просвітницьку діяльність в ім’я України.
«Часом ті, що несуть (таки несуть!) свій хрест, трудяться в поті чола на українську справу, вибухають гнівом, що їхнього, мовляв, подвигу не помічають, а їх недооцінюють. Анатолій Погрібний до таких не належав. Велич його духу, надзвичайна людяність, працьовитість поєднувалися з надзвичайною скромністю. Він однаково був привітним і простим у стосунках із колегами-академіками і студентами, з міністрами і простими українцями, очільниками влади і своїми односельцями. Це людина, яка вміла надзвичайно скорочувати відстань. Усі, хто його знав, із ким працював, дружив чи просто стикався у тій чи тій справі, ситуації, зізнаються, як його не вистачає. Але людина живе доти, доки триває присутність і вплив на думки і справи живих», – каже про Патріота України просвітянин Микола Цимбалюк.
Згадаймо добрим словом людину, котра робила все, аби змінити країну, «де шовініст-обруситель не тільки не відчуває жодних державних стримувань чи упокорень, а й звільняє українців з праці за їхню відданість своїй державі, за патріотизм».
Вічна світла пам’ять Анатолію Погрібному, котрий безжально таврував українофобів і їхніх посіпак: «Не сійте жарини розбрату, господа, погамуйся, «п’ята колоно», що так підступно і так підло маніпулюєш нашим зденаціоналізованим чи злюмпенізованим обивателем! «У їх народ і слово. І в нас народ і слово», – заповів нам Тарас Шевченко, і від цього його імперативу, від цієї його найпростішої та найточнішої формули нашого існування у цьому географічному просторі ми не відступимо ніколи. Мусимо будувати Україну як європейськи зорієнтовану, соціально зорієнтовану національну державу українського народу, у якій має бути добре всім, але у якій мусять неухильно, послідовно підтримуватися українські національні пріоритети – у політиці, економіці, культурі, мові. Це й буде Шевченкова Україна. Це й буде наша Україна. Слава Тарасові Шевченку! Слава Україні!».
Журнал Україна / Ukraïna Journal
