Леонід Ісаченко написав справжній, правдивий роман «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»). Це перша художня річ у доробку знаного в Україні журналіста. Читачам відома його прекрасна публіцистика, яка друкувалася в різних часописах, він довгий час працював в «Урядовому кур’єрі», був головним редактором чернігівської «Деснянської правди». Останнім часом видав кілька публіцистичних книжок.
Стиль його письма завжди вирізнявся художністю, він створював живі, яскраві картини про життя і творчість відомих людей, уміло виписував їхні характери, в яких упізнавалася саме наша національна українська ідентичність. І ось нарешті з’явилася художня проза, роман: «Гонитва на виживання».
Ця проклята війна, як бачимо, відгукується скрізь: у кіно, у віршах, піснях, прозі, драматургії. Нагадала про себе і в романі Леоніда Ісаченка. Воно й не дивно, адже події такого глобального масштабу обов’язково нашаровуються на всі сфери людського життя, тим паче на мистецтво, літературу. Це закономірно. Війна − найболючіше, про що варто і треба говорити.
Безперечно прийдуть з фронту молоді хлопці й дівчата, які бачили на власні очі і кров, і смерть, і перемогу, і напишуть такі ж талановиті романи, які колись писав Хемінгуей чи Ремарк. Але для цього треба бути на війні… і залишитися живим. Проте, говорячи про літературу під час і після війни, є у мене побоювання, що 
тепер геть уся художня українська література на довгі десятиліття сконцентрується виключно на воєнній тематиці, витіснить на периферію усі інші цікаві літературні жанри. А це погано. Погано, коли «моду» в літературі для видавців, продюсерів, редакторів диктуватиме виключно війна. І що робити письменникам, які не бачили того кривавого місива?
З таким побоюванням я взявся читати роман Леоніда Ісаченка, який там не був.… Але дарма боявся. Роман виявився про любов. Про складні стосунки чоловіка й жінки. Складні в мирному житті, а під час війни і поготів. Це історія про велике справжнє кохання, яке зненацька потрапило під обстріли московських чудовиськ у трагічному Ірпені. Автор починає розповідь задовго до тих подій і, здавалось би, далі мова піде просто про таку собі знайому нам усім сімейну «побутуху».., але повістяр талановито, без поспіху, поволі, сторінка за сторінкою втягує нас у такий вир, таку несподівану коловерть подій, яка тримає читача до останнього речення.
Дехто стверджує, що письменнику на початку своєї кар’єри шкідливо займатися журналістикою. Не можу це сказати, читаючи роман відомого журналіста Леоніда Ісаченка. Скоріше навпаки. Мабуть, оті його багаторічні спостереження й розповіді про людей, вилилися тепер в уміння створити такі яскраві, самобутні характери своїх героїв, що змушують лише радісно подивуватися його вмінню. А характер − чи не найголовніша річ у будь-якому художньому творі. Можна неперевершено описувати природу, можна створювати карколомні сюжети, можна придумувати фантастичні світи, але усе це не врятує художню річ, якщо в ній не буде яскравих, справжніх, потужних характерів. Характер героя – це той стержень, на якому тримається все інше.
Леонід Ісаченко у своєму романі виписав характери з такою психологічною правдою, що сприймаєш їх, як своїх давніх знайомих, друзів. Але найбільше дивуєшся, як тонко автор розуміє жінку, як детально зумів розкрити її загадковий характер, її непередбачувані зміни настрою, вчинки. Не кожному, навіть маститому письменникові, це вдається. Жінка, як відомо дуже загадкова істота.
Колись епатажний музикант Кузьма казав, що ніхто не знає, що вчинить жінка, коли змиє свій макіяж. Леонід Ісаченко знає. Надзвичайно правдиво у своїх несподіваних, на перший погляд нелогічних вчинках веде себе його героїня Терезія. І їй віриш. Можеш не розуміти, можеш не любити її, але віриш. Вона жива − трохи загадкова, трохи наївна, трохи добра, а інколи тверда, як криця. Її неможливо переконати змінити свій вибір, навіть якщо безмежно кохаєш.
І це споконвічне змагання чоловіка й жінки. Як несподівано в романі змінюється ніжний, добрий, поблажливий головний герой, коли ситуація вимагає термінових, миттєвих дій, коли на кону життя чи смерть. І він без вагань рішуче діє. І ця вольова, непохитна жінка, кориться йому.
Письменник ставить своїх героїв у надзвичайно складні життєві ситуації, де один невірний крок чи навіть півкроку вартують життя. І це в який раз говорить про професійність письменника, адже людина найдужче розкривається лише в складних, драматичних, конфліктних ситуаціях. Війна порушила розмірене, щасливе життя, і вчинки героїв роману часом видаються дивними. Як і в житті, як і в кожного з нас.
Про талановитість і професійність письменника говорить ще й те, як своєчасно, не затягуючи розповіді, він робить кардинальні злами в сюжеті. Читач лише встигає обдумати, осмислити прочитане, як раптом усе йде шкереберть: міняються події, ламається уже вибудувані сюжетні лінії, зовсім несподіваним чином проявляють себе герої і знову треба налаштовувати себе на ще складніші, ще важчі й трагічніші перипетії. Автор уміло все це робить, а тому тримає напругу до останньої сторінки.
Як відомо, кожна хороша художня річ повинна мати в собі загадку. Проста безхитрісна описовість знижує художню цінність твору. В романі таких загадок доста, автор не договорює все зразу, а поступово, крапля за краплею подає інформацію, і, занурюючись повністю в історію, ти сам починаєш розуміти, що сховав від тебе письменник, і ця загадка раптом вибухає відповіддю, і ти радієш, що сам зумів догадатися, на що ж натякав письменник. Це створює об’ємність написаного, і це робить читача співавтором розповіді. Навіть на останніх сторінках автор залишає відкритим закінчення, сподіваючись, що читач сам додумає, допише цю розповідь.
Про мову в повісті багато говорити не варт – Леонід Ісаченко все життя з рідною мовою, а тому вона в нього жива, справжня, українська, без рафінованості, без кальок, без «рідних» українських дрототягів, коловертів і пилосмоків. Читаючи роман, відчуваєш, як просто і багатоголосо можна викладати свої думки, яка гнучка, багатюща, виразна, барвиста українська мова.
І знову, повертаючись до самої розповіді, до сюжету: в процесі читання не завжди з усім згоджуєшся, десь виникають розчарування, десь роздратування, десь усмішка й зневіра, але дочитавши до кінця, сядеш і замислишся. І передумаєш, переживеш заново прочитане, і ніде не згадаєш фальші, і такою простою правдою війне на тебе, без кривлянь, без літературщини…
Мало хто з письменників умів так просто і правдиво писати. Не хочеться порівнювати прозу Леоніда Ісаченка з великими, але його героям віриш, як віриш Ісааку й Інгер Кнута Гамсуна, чи старому Сінґо Ясунарі Кавабата, чи самій самісінькій прозі нашого геніального Василя Стефаника.
Читаємо й перечитуємо роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання». І насолоджуємся гарною прозою.
Василь Трубай
