Оскільки мені вже довелося прочитати кілька дописів про роман Рафєєнка “Петрикор: запах землі після дощу”, хочу вставити і свої 5 копійок. Одразу зазначу: переважно всі коми у цьому романі на місці, є, звичайно, й одруківки, але їх не так багато, як дехто пише. З мовного погляду твір теж не найгірший, хоча мова його й не рафінована, трапляються й слова на “б” і “х”.
Рафєєнко — дуже талановитий письменник. Рафєєнко — письменник, що свідомо перейшов у літературі на українську мову — і то успішно. Останній його роман — це фактично реконструкція смерті героїні Лізи на російському блокпосту при в’їзді до Києва. Реконструкція смерті її чоловіком Віктором, що після трагічних подій опинився у Тернополі.
Це роман про травмованих людей: згаданого Віктора, що втратив дружину, Марію, що втратила свого чоловіка Олександра, який перевозив подружжя Віктора і Лізи до Києва, і сина Марії Петрика-Петрикора. Рафєєнко взяв за взірець казки Андерсена, намагаючись розплутати страшний клубок, в якому живі стали мертвими, а метві навпаки ожили.
Звичайно, це текст не для масового читача, бо тут і Паунд звучить, і пісня Москальця “Вона”, і Амадока Софії Андрухович перетворюється на Тернопільський став, тут літургія поєднується із піснями Сафо у перекладі Григорія Кочура, а Магабгарата є своєрідним ключем до розуміння тексту. Адже героїня цього епосу Гандхарі зачала, якщо вірити Рафєєнку, від мужа свого Дхрітараштри. Через 8 тисяч років — на другу тисячу років від народження Христа — вона породила шмат м’яса, який порубали на мільйон шматочків і охрестили. Саме так і виник російський народ.
Фактично русофобія у цьому романі є формою психотерапії. Роман складається із 3 частин: якщо спочатку текст я сприймала як цілком крейзонутий, то починаючи від розділу “Мама мила Раму” — саме так, бо ідеться і про раму, і про 7 аватара Вішну, роман набирає сили і значення. Крім того, цей текст є своєрідним шиболетом, характерною мовною особливістю типу “паляниця” для входження в контекст українського письменства.
“Мондегрін” мені теж був сподобався. Рафєєнко — це дуже обнадійлива надія української літератури. Вибачайте за тавтологію. Довелося також прочитати, що людям складно прийняти тезу романіста про те, що в Україні гинуть діти, щоб жили їхні батьки. Однак об’єктивно це так і є, переважно гинуть у цій війні таки діти, а батьки лишаються жити. Оскільки ця війна на роки, то не варто закривати очі на цю правду.
На війні з росією будуть гинути все нові й нові покоління молодих українців, але всіх нас росіяни не заб’ють. Тим, хто не знав, що українці дуже нагадують афганців, варто змиритися з цією правдою або їхати з української землі у пошуках спокійного місця, в якому можна й не знайти спокою. Просто дивовижно, якими нетямущими можуть бути іноді люди. Українська доля — не про спокій. Роман Рафєєнка саме про це.
Роксана Харчук
