Леонід Ісаченко написав справжній, правдивий роман «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»). Це перша художня річ у доробку знаного в Україні журналіста. Читачам відома його прекрасна публіцистика, яка друкувалася в різних часописах, він довгий час працював в «Урядовому кур’єрі», був головним редактором чернігівської «Деснянської правди». Останнім часом видав кілька публіцистичних книжок.
Оскільки мені вже довелося прочитати кілька дописів про роман Рафєєнка “Петрикор: запах землі після дощу”, хочу вставити і свої 5 копійок. Одразу зазначу: переважно всі коми у цьому романі на місці, є, звичайно, й одруківки, але їх не так багато, як дехто пише. З мовного погляду твір теж не найгірший, хоча мова його й не рафінована, трапляються й слова на “б” і “х”.
Про Пушкіна. Не про те, як він був глашатаєм імперськості. Про Пушкіна поета. Якшо хтось досі вважаєте його великим, таким, шо заслуговує на пам’ятники… Чи хтось читав Гайнріха Еппа? А Джона Кітса? А Артюра Рембо чи Персі Біші Шеллі, чи Шандора Петефі, Емілі Діккенсон?
Спеціально, аби заспокоїти панікерів в Україні до Києва прибув шеф Пентагону Ллойд Остін… «Я щойно прибув до Києва, щоб зустрітися з українськими лідерами. Сьогодні я тут, щоб передати важливе повідомлення – Сполучені Штати продовжуватимуть підтримувати Україну в їхній боротьбі за свободу проти агресії Росії як зараз, так і в майбутньому».
Майже сорок років тому в одному з віршів я запитав сам себе:
Невже ти косиш на чужому,
Спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
Невже співатимеш псалми?
Не хотів виглядати тоді замшілим псальмопівцем, але поляки, які якраз у ті переломні часи готували до друку щось із перекладів молодих українських поетів, обійшлися без моєї добірки.
