До 10-ліття Третього Майдану доля зробила мені подарунок, якого я спочатку не оцінила: і вчора в літаку з Варшави до Берліна, і сьогодні за сніданком у ресторані берлінського Literaturhaus у мене за спиною жваво, голосно й безцеремонно, як тільки вони вміють, торохтіли “рускіє женщіни”…
В літаку взагалі якийсь бабський “Тагіл” (“у нас щас пол десятого, 5 часов разніци… прієдєм в ґостініцу, чайку попйом с вкусняшкамі… а на самольотє-то, вішь, нє ушативаєт, как на поєздє!” і т.д.), а в ресторані (Literaturhaus, де мене оселили, вважається модним місцем на каву після шопінґу на прилеглій Курфурстендамм) – еміґрантки-втікачки «от вайни», благополучні дорідні москвички (дітей уже віддали в тутешні школи й дружно погодились, що «вот наші дєті і будут строїть ту прєкрасную будущую Россію», війну називають «всє еті обстоятєльства, коториє ухудшилі наше економічєскоє положеніє с 2014 года» і т.д.).
Словом, незмінний за століття тип Алли Михайлівни з «Над морем» Лесі Українки (хто не читав, мерщій надолужуйте!), від якого, як сказано в ЛУ, «Мені почало здаватись, що мене оплутала якась тонка павутина і починає застилати очі і заважати дихати» (с).
Враження, в підсумку цих двох сеансів, склалось таке, ніби весь той «теплий ламповий рашизм», який я досліджувала впродовж передвоєнного року (і який спробувала описати дистанційно в грудні 2021, наздогнав, навалився на мене й почав душити.
І вже виходячи з ресторану, я засміялася вголос від несподіваної думки: Господи, яке ж щастя!.. Щастя – що попри все: попри війну з усіма її втратами, травмами й перманентним стресом, – наші Майдани, початі цього самого дня – і Помаранчевий, і Євромайдан, – перемогли. І тому ми не там, не з ними – не у Вампірляндії. Ніхто ніколи більше не сплутає мене з цими вампірськими самицями.
Дякую всім, хто виходив на Майдани. Зі святом нас! Слава Україні.
Оксана Забужко
