«Вулкан» — таки вражаючий фільм. Навіть двічі вражаючий. Перший раз уразив трейлером. Власне, густими наліпками бачених і небачених міжнародних нагород, якими встиг обліпитися на довгенькому курному шляху до українського глядача.
А вдруге уразив вже як глядача.
Простим ятручим запитанням ЗА ВІЩО?
Те, що найголовніший держкіноорган шанованого Пилипа Іллєнка нині знаменує своїм фірмовим знаком перші кадри майже всіх новітніх вітчизняних стрічок, просто гріх не величати благою вістю реальної державної підтримки розвитку вітчизняного кіна.
Серце переповнює щира гордість за широкі жести і ще ширші кроки, особливо коли пан Пилип починає порівнювати, як то пісно й тісно їм було у першому десятилітті нової ери і як ласно й масно стало у десятилітті другому: бо ж зіп’ялося кіновиробництво, і не вутлими одиницями, а впевненими десятками продукуємо щороку фільми.
І не злиденними сотнями тисяч, а таки мільйонами бюджетних коштів підпираємо українську «фабрику мрій». Але, рідна братіє-сестріє, во Фелліні-Антоніоні-Довженкові-Миколайчукові суща, видко, якась дуже забагайлиста трясця нашого глядача трусить, якщо це ваше новітніє кіно, вихлюпуючись з екрана в кінозал, протікає протоками між стільцями, лишаючи на обчасах мулуватий леп, а на душі вимоїну пустки.
«Вулкан» — таки із цього «набутку».
А може й гіршого. Сюжет переповідати не буду, але на деяких фрагментах зупинитися мушу. Дія відбувається на Херсонщині, очевидячки, десь близько біля Криму. Службова автівка ОБСЄ, в якій троє іноземних спостерігачів і водій-киянин, як видно, заправившись десь у чорта на куличках «бодяжним» дизелем, глухне серед степу.
Старший групи наказує водієві викликати допомогу. У цьому місці нема мобільного покриття, і водія посилають його знайти. Той довго й нудно шукає, та повернувшись не застає ані машини, ні спостерігачів. Пропали.
Наш водій нарешті зв’язується з базою, сповіщає про «че-пе», щось теж нудно слухає (що каже у рурці жіночий голос, я, як не напружував слух, не розібрав) і припечатує чуте до кольок звичним резюме «бл*дь».
Власне, відтоді починається степова подорожня сага головного героя. Яка в моїй глядацькій уяві то відступала, а то ледь не на п’яти наступала сюжетові іншого новітнього вітчизняного фільму, «протічного», од якого ми вже встигли обтрусити порохи. «Ізі» пригадуєте? Так ото ж.
Не маю ані найменшого бажання розволікуватися, яку лихомань витримує й цього разу наш страстотерпеливий герой — вже свій, не іноземець, і тепер не на центральних та західних теренах країни, а на випаленій степовій черені потенційної «новоросії», де розвал, руїна, безробіття, бозгрошів’я, здирництво, безпросвіття і «Путін з тілівізора».
Є там всього і від усіх.
І в режисерських візіях таки чималенько перегуків зі славними попередниками. Од «Вавилона ХХ» відгомін, од «Криниці для спраглих» і навіть од неекранізованої драми «Квітка Будяк». Але найбільше — від гоголівської унтер-офіцерської вдови, яка, відомо, сама себе відшмагала.
… Врешті-решт грабований місцевими хтивими малолітками, битий бандитськими дубцями, киданий на скін у яму рабовласником-фермером, навіть топлений і порятований із похованого на дні Довженковим морем села, де (о, кінодиво!) не те, що саманні хати, а й дерев’яний штахетник уцілів, — отож після всіх цих мук Ноєвих наш герой лежить воскреслий у рибальському човні і дивиться, як небо розквітає медузами парашутів.
А його ОБСЄвському товариству, схоже, не так пофортунило. Схоже, пішли його іноземні «гості України» прямісько у мать сиру землю, на прокорм степовій черві. Чи на поживу каховським сомам. А убійниками і грабіями (теж схоже) стали… українські поліцаї. А що вдієш? Така наша обидлячена «се ляві». Не сучасна країна, з європейським безвізом, а суцільне непорозуміння. Новітнє Дике поле. Не вірите? Самі побачите.
Не знаю, чи були такі випадки зі спостерігачами ОБСЄ в Україні? На Херсонщині чи деінде. Схоже, таки ні: онде й творці фільму при його кінці застерігають, що все вигадали.
Для чого вигадали?
А х… Хічкок їх зна… Ма’ть, для гостроти відчуття.
«Велкам ту Юкрейн», якщо не з полохливих!
І чого ж: повозили світами се покаяніє, чи то пак кінобиття лоба, зібрали «христа ради» призів, нагнали тамтешньому глядачеві гаспидського «духу України» — аж до ядухи — і щасливо привалкували рідних зачаровувати.
Розумію: сюжетний обертас за участі ОБСЄ мав би підсилити думку, висловлену одним із кіноперсонажів — про різний люд, яким оте безчасся загатило-запрудило їхню землю. Маючи, очевидно, на думці і ворожих диверсантів.
Але.
Начувшись, начитавшись, яким нерівним дихом дишуть на нас спостерігачі ОБСЄ в наших-таки українських «гарячих точках» і як (принаймні донедавна) недвозначно впливала на цю організацію Росія, не маю радості ані від зарубіжного кінотуру цього фільму, ані тим паче од його рясних нагород.
Ловлю підступну думку, що російські члени журі міжнародних кінофестивалів мали б першими проголосувати за відзначення цього фільму. А що? До такого вулкана і сам рейхскомісар «русіш-культуріш» землячок Мединський молитовно «нізкій поклон отвєсіт».
Отак шукаючи у мистецькому попелі чи то груш, чи «українські реалії», самі себе звойовуємо. Як старці, на світ білий лахманами щиро трусимо та струпами зело правдиво світимо.
… Почув у розмові молоді, коли виходив з кінозалу:
— А, власне, чому «Вулкан»? Краще б назвали «Болото».
Валерій Ясиновський
P.S.
Абсолютно не згодна з Вами, пане Валерію.
Не побачила жодного приниження України. На мою думку — це чи не єдине сучасне вітчизняне авторське кіно високого ґатунку. Бо все гармонійно й красиво — і картинка, і звук, і сюжет.
Хіба Ви не відчули любов?
То ж справжня любов — до землі, до Вови, до Вовиної деспотичної матері. І чоловік — бородань такий, що наприкінці з’явився й був на дошці пошани, схожий на Лукаса — то він і є. Він, що або лишився там насправді жити, чи таке його паралельне інше я? Можливо, щасливіше. Цей бородань — коріння Лукаса, його зв’язок із рідною землею.
Тут і хор-привид, і зникла машина ОБСЄ, і селище під водою, і мандрівник-буй — усе римується. Усе веде до неприкаянності головного героя, цього неспокою усіх героїв. Бабуся каже: «Ми прив’язані до цієї землі», і вони всі живуть у підвішеному стані як примари, безсилі щось змінити. Звісно, сум, звісно, щось гіперболізовано. Але точно не «болото».
Це фільм — як щемливе ніжне почуття.
І, я гадаю, він заслуговує усіх своїх нагород.
Дана Маслюк
