Ексклюзивна хвиля

Окрадене село

В певному й цілком збагненному сенсі село становить найвищу вершину серед соціальних досягнень людства. Цей сенс сьогодні відкинутий далеко на узбіччя світового прогресу, а отже куди вищими нам видаються інші людські соціальні структури, такі як містечко, місто, держава, національність, національні та транснаціональні корпорації та багато чого ще.

Сенс простий. Якщо міста, держави, партії чи корпорації творяться під контролем людського розуму (задум, планування, креслення, розрахунки, підготовка ресурсів, організація робіт і т. ін.), то село протягом багатьох тисячоліть виникало, розвивалося або й помирало стихійним порядком, у якому роль людського розуму, хоч окремого, хоч колективного, була підпорядкована диктату природної доцільности.

Звичайно, село неодмінно структурувалось, як усякий ОРГАНІЗМ: була в ньому влада, був староста, але їхня мудрість тільки в тому й полягала, що вони краще за інших розуміли отой самий диктат природної доцільности. Навіть дурний староста, наприклад, розумів, що не можуть у селі всі вулиці бути прямими й перехрещуватись під прямими кутами, бо це не в’яжеться з географією місцевости та й не вимагається правилами руху гужового транспорту.

То що ж у тім селі такого особливого та цінного, що потребує нашої дискусії?

Перш за все, маємо погодитись, що село – це не просто сукупність дворів, які розташувалися один біля одного «за компанію». Але ж якийсь магніт стягнув їх докупи? Так, це той самий магніт, який стягує докупи клітини й органи нашого тіла, який стягує докупи мурашів чи бджіл, вовчі зграї й косяки оселедців. Це закон живої матерії: вона гуртується, організується й структурується, утворюючи дедалі складніші форми, які так і називаються: організми.

Село – це організм найвищої складности, а отже й досконалости. Цей організм творився тисячоліттями, майже всліпу намацуючи оптимальні параметри – кількість дворів, відстані між ними, звичаєві стосунки між дворами та окремими людьми та багато чого іншого.

І найголовніше – що особливо стосується українського села: воно становило єдину живу систему з навколишніми землями, водами, лісами й полями. Ті самі живі зв’язки, які тримали село єдиною купою, як бджолиний рій, ще міцніше тримали його приживленим, прищепленим до землі.

Осіле індивідуальне господарювання, осіле землеробство – так називають цей спосіб життя науковці. Вироблена цим життям складнюща звичаєва культура, стосунки між людьми, ставлення людей до природних об’єктів – усе це фактично відкидається, коли люди переходять до нового способу життя, а саме технологічного. Це така глибока криза, що фактично село перестає існувати. А якщо й існує, то тільки завдяки матеріальній інерції: ще є прекрасні житла над прекрасними лугами чи серед прекрасних полів, лісів або гір, але це вже не села. Сьогодні вони переважно використовуються як поселення для перестарілих та дачні угіддя на літо для тих, хто ще пам’ятає запах ранкового саду або стежку до річки. Навіть міцні робочі села – це села лише за назвою, а по суті це своєрідні фабричні цехи. І селяни в них ніякі не селяни, а наймані робітники.

Нагадаю.
В селі, справжньому українському селі, всі всіх знають.
Сільських дітей виховує все село. Головні сільські роботи (будівельні толоки, косовиці, польові роботи, vвпорядкування доріг, криниць тощо) завжди були гуртовими. Село мало безліч своїх свят і розваг, які завжди проводилися гуртами. Село мало високу естетичну й загальну культуру – багату мову, співи й танці, одяг, обряди, гарні узвичаєні правила стосунків батьків і дітей, старших і молодших, чоловіків і жінок, парубків і дівчат.

Де це все?
Сьогодні це все якщо й імітується, то силами «освічених» ентузіастів, які й самі як слід не знають, що вони роблять і навіщо. Ми втрачаємо село не тому, що хтось розучився співати, а хтось зневажає весільні обряди, а ще хтось усіма силами випихає з села власну дитину. Це тільки наслідки. Причина ж у тому, що село втрачає свою землю, а без неї вся його культура й воно саме стають ні до чого.

Село наше скінчилося 1929 року, і то не через клятих більшовиків і дурних комнезамів, а через появу на нашому полі трактора. А сьогодні той трактор розрісся так, що два десятки машин-мастодонтів із чотирма десятками механіків-водіїв заміняють усе сільське населення на всій території України.

Добре це чи погано?
Це ДУЖЕ погано, але це ЕКОНОМІЧНО ВИГІДНО! Ці мастодонти забезпечують таку кількість соняшників і рапсу, що їхнім власникам стане й на віллу в Іспанїї, ще й їхнім нащадкам залишиться.

А те, що тут неминуче буде знищена і природна краса землі, й унікальна хліборобська культура, якій немає рівних у світі, – то кого це може хвилювати? Ми з вами скоро вимремо, а нова молодь сном-духом не відатиме, як її обікрали. Та й залишиться тут скромний «золотий мільйон» українців для обслуговування найкращої, найдорожчої, найпотужнішої в світі техніки. Навіть кілька робочих поселень залишаться з українськими назвами сіл.

Василь Триліс

1 Коментар

  1. Юрій

    Цікаво, яке становище і перспективи сіл у Польщі? Там стаття 23 Конституції говорить про те, що основою аграрного ладу країни є сімейне господарство!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.