Глибока Осінь.
Осінь маминого життя. Приїхав додому. В теплій і світлій, колись такій галасливій хаті, моя мама. До ліжка прикута уже сім років.
Добра, усміхнена сиділка-доглядальниця, часто повторює: «У нас все добре. У нас все добре…»
Можна було б багато описувати, як зустрілися, як мати впізнала сина і тут же забула… Як багато всього смачного понапривозив… Як багато вітань передавали і з Києва, і з далеких світів від онуків…
Втрьох ми зовсім несмачно пообідали, реально смачних страв, а потім я приніс з іншої кімнати свій старенький баян, на якому вчився грати ще в дитинстві.
Одягаю ті баянові ремінці на плечі, а почати грати нічого не можу. Від того тужливого потоку почуттів у горлі утворилась тверда гуля, яку лише сам я і мусів проковтнути.
Але зарипів все ж перший акорд. Мама трохи аж голову повернула вбік музики.
— Мамо, а може разом з тобою яку пісню затягнемо?
— Ну, то скільки того діла? Гайда!, — тихо, майже прошепотіла мама.
Від перших звуків, хата ніжно ніби здригнулася, згадавши колишнє буйство життя… Як же на цей раз по-іншому… !!! Як глибинно-болісно зашелестіли на вустах моїх ті відомі слова:
Рідна мати моя
Ти ночей не доспала.
Ти водила мене
У поля, край села
І в дорогу далеку
Ти мене на зорі проводжала…
Я — співав, якщо то був спів. Матуся лише ворушила губами. А добра сиділка, дивлячись через вікно десь аж на старий наш яр, мовчки плакала, не витираючи сліз.
Той спів зупинявся у мене не раз, але я пробував знову:
Я візьму той рушник
Простелю наче долю…
Але на словах: «І твоя незрадлива
Материнська, ласкава усмішка…», спів перервався і продовжити я сили вже не мав.
І тут, на велике моє здивування, мама дивлячись кудись на стелю, м’яко, але дуже спокійно і розсудливо, раптом каже:
— Тако, діти! Жийте собі в злагоді, мирно, ніколи не сваріться. Робіть нині то, шо тра робити нині… Завтра буде завтра… Аби вас люди шанували… Ми з татом нажилися, було всіляке, і розумне і дурне… А ви дивіться вперед… Бо воно так крутиться, відколи світ і патики… Дай но водиці мені, Сірожику…
Згодом вийшов я на наш поріг.
Надворі почало смеркатися. Глянув у небесну, темно-синю височінь і не знав, про що ті перші зорі запитати.
Сергій Файфура
