… Багато з нас ще зі шкільних років пам’ятають знаменитий вірш Костянтина Симонова «Жди меня», написаний за мотивами однієї солдатської долі. Прекрасний зразок інтимної і патріотичної лірики, однаково чутливий для солдата будь-якої національності та будь-якої людини. Але в реальних подіях тієї війни й повоєнного часу траплялися й складніші, ще більш вражаючі людські історії, однак багато із них не можна було навіть згадувати через страшне й жорстоке політичне табу…
Як от, наприклад, ця історія, про яку лиш недавно дізнався мій друг, відомий український поет, публіцист, драматург Михайло Каменюк. Він упродовж кількох років очолював Вінницьку обласну письменницьку організацію. І от якогось разу потрапила йому до рук цікава знахідка – тісно перев’язаний стосик листів, що зберігалися в архіві однієї української емігрантської сім’ї в США.
Передісторія така.
Йшла весна 1945-го. Гітлерівський режим доживав свої останні дні, але ще залишався сталінський режим, з яким продовжували боротьбу загони воїнів УПА. В ті дні під Вінницею відбувся бій невеликого загону українських повстанців зі значно більшими за чисельністю підрозділами НКВД. Вважалося, що всі бійці повстанського загону тоді загинули. Однак у контактах з тими вінничанами, котрі ще у повоєнні роки емігрували до США, а значно пізніше, вже у роки незалежності України, іноді наїжджали до Вінниці, з’ясувалося, що один із бійців усе ж таки тоді вцілів і якимись неймовірними шляхами дістався Америки.
Звали його Михайлом…
А в селі Стрижавка під Вінницею залишилася його кохана дівчина Олена. Проминуло кілька місяців після того бою, і от якогось дня через довірену людину вже з Америки Михайло передав Олені звістку про себе. Так почалося їхнє листування, але траплялася ця можливість дуже зрідка, адже звичайною поштою відправляти листи не мало сенсу, їх неодмінно перехопив би КДБ. Оказія ж передати листа через довірену людину випадала лиш раз на кілька років…
… Після розставання весною 1945-го Михайло і Олена не бачились аж 51 рік, але увесь цей довгий час жили світлими почуттями кохання один до одного і тими поодинокими листами, що дуже складними шляхами і зовсім зрідка пробивалися через океан. Сьогодні вже немає серед живих героя цієї оповіді, та листи від Олени, котрі він дбайливо зберігав і часто перечитував упродовж усього свого життя, опинилися після його смерті у домашньому архіві однієї дуже близької йому емігрантської української сім’ї, яка також має своє коріння й родичів у Вінниці.
Ось так через ланцюжок кількох людей з кількох поколінь натрапив на ті листи мій друг Каменюк. З його люб’язного дозволу я процитую тут кілька листів від Олени із Стрижавки до свого коханого у США. Зверніть увагу на дати.
Лист перший (грудень 1945 року).
Михайлику-журавлику, рідний! Учора вночі до мене прийшов «наш». Сказав, що ти вже за лінією Керзона і щоб я передала тобі листа. Рідний мій, близький і далекий! Як пішов ти на Захід, я виглядаю тебе. Вірю і знаю, що прошумить-прогуде усе, і ти прийдеш до мене рано, разом із сходом сонечка, як ти мені обіцяв. Як я скучилась за тобою, не потрібно мені прати постелі, вона вимокла від сліз…я чую тебе, як пахнеш ти…
У селі господарюють сталіністи пихаті, давлять народ. Ой, Михайле, як добре, що ти пішов, замучили б тебе. За нашими полюють, мов за звірми. Тільки чути одне – «бандити», а вони, бачите – «святі», хоч і з кривавими руками…
Приходили до мене, запрошували щоб йшла до школи вчителювати, тут, у Стрижавці. Але кажуть, що для цього потрібно «ідейною» стати. Не знаю, може і прийму їхню пропозицію, бо з мамою на одній картоплі 
сидимо…
Що казати, Михайле… Ніхто не знає, що ти був мій, думають, що незаймана, а в мене щось давно б’ється під грудьми – то тривожиться наше кохання…
Лист другий (вересень 1947 року)
Любий Михайлику! Як ти далеко тепер! Кажуть, що і через границю вже не перейти. Комунія зовсім розперезалася, а їсти нічого. Борщ з лободою. Наш Микольця, дві капельки, як ти, голубоокий, кмітливий і сміливий. Доля подарувала нам сина, іменем батька твого назвала, щоб ніхто не здогадався, що ти його батько…
Михайле дорогий, як я тепер житиму? Матір поховала весною, перед вічністю дуже вона журилася за мене. А від кого Микольця – знала, не осуджувала нас… Може, воно все скінчиться, і ти повернешся, ми втечемо кудись, де ніхто нас не знайде, заживемо щасливо, як мріяли у саду, пам’ятаєш?…
Лист третій (травень 1953 року).
Любий Михайле! Як ти далеко заїхав! Може, ти вже забув за мене, я на тебе чекала довгих сім років. І коли стомилася… ти прости мене, бо якби ти повернувся, то в одній сорочці пішла б я до тебе… Але маю зараз іншого чоловіка…. Він довго ходив до мене. Пропонував розділити зі мною сирітську та вдовину долю. А що мені робити залишалося? Прости мене, тобі, мабуть, боляче, мені теж. Той, хто біля мене, поважає мене, а мені все не миле, чуже, звикнути ніяк не можу…
Миколайчик вже великий – сьомий річок пішов. Кмітливий, на весь клас відмінник, усі його хвалять…
Вже ідола головного, Сталіна немає. З’їло накінець. Може, буде легше. Ой, писати не можу, сльози весь папір залили, мов виправ хто, світу не бачу. Туга і біль на моїй душі, Михайле, постійно… Мені лиш тридцять, а сніг мої скроні ніби мужику покропив. Снишся ти мені ще дуже часто, я розмовляю з тобою, боюся, щоб не вголос, бо у сні можна видати себе. Але як вже буде… Туга за тобою з’їдає все тіло, точить душу…
Я ще не втомилася чекати тебе, хоча зрадила тобі, бо жити – просто вижити сама із сином не могла. Покрівля протікала, в хаті холодно, а вони налоги, налоги, зашморг на шию накинули, і померти не дають…
Правда, ти повернешся? Бо ж ідола не стало… Границі відчинять?..
Лист четвертий (жовтень 1959 року)
Дорогий мій Михайле! З рідного краю летить моя ластівка до тебе. Я пишу цей лист з великою надією до тебе, бо життя наше ледь трішки поліпшилося, ось із села їде одна ланкова десь за границю, з делегацією, і погодилася листа мого опустити там у скриньку.
Ти щоб поглянув на Миколку! Красень, вкладаю тобі фотку невеличку і свою паспортну, може дійде якось. Ти у моїй пам’яті такий самий, молодий, чубатий. Роки усе линуть, я ще не зігнулася повністю від цього життя, але, видно, скоро це станеться… О, доле, моя! Чи побачимося ми колись, я вже не кажу, чи будемо разом, чи тільки із цією надією піду їсти сиру землю…
Лист п’ятий (березень 1981 року)
Любий Михайле! Я вже думала, що тебе немає ніде. Ця звісточка від тебе і твоя допомога така вчасна. Повідомлення від тебе сколихнуло всю мене, кинуло в розпач, поселило надію. Як я втомилася від усього! Добре, що Миколка є, твій син, наше кохання недоспіване. Ти казав, пам’ятаєш, що прийдеш до мене разом із сходом сонця, тільки ж скільки ранків я все виглядала тебе!
Микола – красень на всю Стрижавку, їздить до інституту, вчителем буде. Розумний, як ти у мене. Декілька разів допитувався за тебе – доведеться правду казати, але, мабуть, пізніше. Нині не час…
Лист шостий (травень 1990 року)
Михайле, Михайле! Щоб ти знав, як почула голос твій по телефону, ледь серце не зупинилося. Я тепер маю повну надію бачити тебе і ти, звісно, приїдеш… Заживемо ми на старість добре, усе надолужимо, доспіваємо нашу пісню. Миколка усе знає про тебе. Яке щастя, що дружина йому трапилася добра, господарка до усього ще. Вчителюють обоє. Буде на випадок у кого голову прихилити…
Ой, ти кличеш до себе, хоч би в гості! Миколка карту приніс, ой, далеко ж ти забрався! А на фотці ти не зовсім старий, як пишеш. Очі твої видно, вічно живі. Мала б крила, полетіла б до тебе сьогодні і хотіла б від щастя померти біля твоїх ніг…
Лист сьомий (вересень 1996 року).
Михайле! Пишу так коротко, бо вже маю паспорта на руках. Викопаємо картоплю, трішки онуків побавлю і їду до тебе. Може, разом із Миколкою. Вся допомога твоя йде вчасно, бо нам не просто, якось Україна, за яку ти боровся, ніяк не може вилізти із скрути, але, може, щось проясниться. Я тобі вже сорочку у подарунок везу, вишила сама. Ой, не знаю, не знаю, Михайлику-журавлику, що то за зустріч буде…
***
… Незадовго до визначеного Оленою дня приїзду не стало Михайла… Зосталися біль, туга і ось ці пожовклі листи від Олени – смутні й красиві, як листя осені, що востаннє паде під безжальні морози зими…
Олександр Рущак
