Чим більше живу на світі, тим більше переконуюсь — реальність іноді дивує своєю несподіваністю і перекреслює будь-які очікування, ставлячи в тупик прогнозистів.
Я ще кілька років тому говорив і писав, що партійна система, як форма народовладдя деградувала і скомпрометувала себе, особливо в пострадянських країнах. Орієнтація на лідера, відсутність нових ідей, залежність від зовнішнього фінансування — все це прирекло цю систему на виродження.
Щось мало прийти на зміну цьому рудименту соціальних революцій — безумовно щось, що пов’язане з інформаційно- цифровою епохою, коли кожний голос має бути врахованим, а кожна думка — персоніфікованою. Коли чесні прозорі відносини в політиці, бізнесі, соціальному житті контролюватимуться цифровою бухгалтерією і соціальними мережами.
Але ніхто не сподівався, що перед настанням цієї епохи, яка прийде, неодмінно, вигулькне ще один потворний симулякр олігократії, який так збурить і одурить суспільство. Я навіть знайшов термін цьому явищу — ПОПСОКРАТІЯ!
Попсократія бере свій початок буквально з перших років Незалежності України. Новонароджена українська олігархія, сповна скориставшись приватизацією, переписала на себе практично всі активи країни — заводи, фабрики, підприємства, санаторії і будинки культури, практично всю сферу соціальних послуг.
Паралельно з процесами приватизації, в інформаційній сфері йшов активний процес створення величезної кількості приватних газет, журналів, радіостанцій і навіть телевізійних каналів. Олігархи набувалися власним медіаресурсом. Українська Держава виявилася наївною і ошуканою, випустивши з під свого контролю цей найбільш стратегічний ресурс недалекого майбутнього. Ця держава навіть уявити не могла, як це позначиться на ній.
Практично за десятиліття сталися незворотні зміни — з інформаційного простору були безжально викинуті всі найяскравіші культурні постаті колишньої епохи, ті , які навіть у жорсткі тоталітарні комуністичні часи зберігали традиції народу, визначали культурне обличчя нації, її менталітет. Одночасно відбувався демонтаж системи моральних, етичних і естетичних критеріїв суспільства. «Змінюйся!» — цей заклик заполонив наш інформаційний простір.
Почалася епоха такого собі первісного ринкового капіталізму, який орієнтувався на задоволення потреб публіки виключно продуктом маскульту. Музика, пісня перестали бути мистецтвом і стали розглядалися виключно як продукт, що приносить прибуток. Почалася просто таки епідемія наслідування і копіювання західної культури — у зовнішньому вигляді, манері поведінці, мелодіях пісень, аранжуваннях і текстах. Суть того, що відбувається, вдало сформулював один досить відомий продюсер кавказького походження кінця 90-х. Він сказав буквально таке: «Кулутра на Украина закончилься і началься шоу-бізнес»…
Однією із характерних ознак епохи шоу-бізнесу є створення, так званих, ідолів — фігур беззаперечного захоплення і поклоніння для широких мас. І такі невдовзі з’явилися в нашій поп-музиці, фешн-індустрії, в моді, в гуморі, в розважальній індустрії. Для створення ідолів часто використовували швидкі скандальні технології, дивувала також їхня нав’язлива присутність на екранах телевізорів. Акцент суттєво змістився від загальної палітри присутності всіх артистів в інформаційному просторі до акцентуації на її окремих постатях.
Так активно запрацювала в Україні нова культурно- інформаційна парадигма. Вона виражалася в підтримці великим капіталом через свої приватні мас-медіа окремих фігур медійного простору — поп-зірок, скандальних журналістів, одіозних політиків.
Відповідно, з’явилися такі собі фарм-центри по вирощуванню нового покоління абсолютно контрольованих лідерів суспільного впливу і масової комунікації. Вони мали різні назви — продюсерські центри, політичні інституції, громадські ініціативи. Але у них був єдиний суспільний знаменник — вони активно лобіювалися багатими світу цього, їм створювався відповідний імідж, вони задавали тренди у своїй сфері.
Далі пішло ще цікавіше, олігархи, що практично прийшли до влади, почали відчувати, що їм дедалі важче маніпулювати свідомістю українського народу, невдоволення якого постійно зростало, але й надалі залишалося під владою їхніх інформаційних маніпуляцій.
Але, варто сказати, пори всю їхню консолідацію, не все так гармонійно і злагоджено в середовищі олігархів. Бо тут також більше виграє той, хто ризикує. Врешті, один ризикнув — і йому вдалося провести в Президенти України свою фігуру. Ми отримали пахана всієї України.
Це не сподобалось іншим олігархам — і невдовзі запалали шини на одному Майдані, на другому… Невдовзі розпочалася війна на Сході України, що стало потрясінням для всього нашого народу. Шукаючи порятунку, країна поспіхом обрала однотурового Президента, пов’язуючи з ним вихід з політичної, моральної, культурної кризи. Отут би й скористатися новому Президенту ситуацією — і розпочати з того, що послідовно переформатовувати інформаційний простір цієї країни, заселяючи його більш україноцентричними мовниками з патріотичною позицією і проєвропейськими поглядами…
Але де там!
На передовій гинули люди, а в тилу країни на олігархічних каналах вирували незрівнянні по яскравості музичні проекти і гумористичні шоу. Причому, останні набирали шаленої популярності на нищівній критиці всього українського політикуму.
Загалом, слово «рейтинги» стало визначальним для більшості телеканалів. Рейтинги приносили дорогу рекламу і впливали на смаки глядачів, рейтинги формували суспільну думку і розкручували потрібні тренди в свідомості громадян.
Я не знаю точно, хто був той геній, який першим додумався використовувати в політиці маскультуру, переводячи в політичну площину електорату широке коло фанів і прихильників того чи іншого артиста, але він перегорнув таки сторінку нашого політичного життя. Не беруся сказати — це буде щаслива чи ганебна сторінка в нашій історії, але те, що це буде гігантське реаліті-шоу на мільйони доларів –вже гарантовано.
Було б дивним, якби інші олігархічні групи спостерігаючи за тріумфом новообраного Президента України, також не кинули у бій своїх вірних бійців. І ось уже нова політична сила «Голос» зі своїм мегаідолом заявлється на політичний ринг. За ним — десятки розкручених хітів, стадіони фанатіючих прихильників, стопроцентна впізнаваність, імідж інтелектуала і ліберала. Та й політична підготовка, що відбувалася без зайвої афішованості, напевно, буде крутішою, аніж у нинішнього новоспеченого «гаранта».
Так працює нова технологія — ПОПСОКРАТІЯ, яка ховає за кулісами нового, досі небаченого шоу, все тих же грошовитих господарів цього світу… Люди отримують ілюзію того, що велика політика робиться буквально на їхніх очах і за їхньої участі, бо вони наче б то віддають свої голоси тим, кого вони так добре, здається, знають, бо так часто сміялися чи плакали на їхніх концертах. Бо це ж, здається, найкращі, про кого можна лише мріяти!
Люди купуються на віртуальний образ, непомітно заселений в їхній свідомості і дбайливо виплеканий олігархічними телеканалами. Ілюзія підміняє собою реальність…
А тим часо, процес вдало рухають у потрібному напрямку. Ще пару одіозних і амбіційних фігур знайдеться, в тому числі і серед жіночої половини вітчизняного шоу-бізнесу. Давайте помріємо — уявимо собі гламурно оформлену Верховну раду, в якій засідають виключно популярні медійні особи, призвіща яких ви знаєте краще за мене. І невдовзі у ВР ми спостерігатимемо якесь новітнє шоу на кшталт «Хто зверху?», де дебатуватимуть виключно поп-зірки. Вони фонтануватимуть емоціями і трюками, крутитимуть електоратом, як циган сонцем, а вся країна причумлено спостерігатиме за цими баталіями їхніх улюбленців у новій якості.
Слухайте, я сідаю писати роман-утопію, бо до цього навіть Дж.Оруел не міг додуматися!
Чому так відбувається, запитаєте ви?
А дуже просто. Ми хотіли шоу — ми його отримали! Раби і простолюдини завжди охочі до всіляких емоційних видовищ. Їм сумно від розумних розмов, їх дратує тьмяна і одноманітна картинка в телеящику. Їм подавай ілюзію, яка хоч якось компенсує їхню сіру і одноманітну реальність!
Соціальний запит завжди реалізується в реальних формах! Як формувався цей соціальний запит і хто його формував — я спробував описати. Країна, яка має розважально-пропагандистський тип телебачення, а не культурно-освітній, як у більшості розвинених країн, приречена на деградацію.
І хай не думають ті, хто створив наш нинішній інформаційний простір, що вони тримають у своїх руках усі ниточки і важелі керування цією країною. Бо юрба, окрім того, що вона поки що розважається, потребує також якихось матеріальних речей — їжі, тепла, побутових умов. І це — в цій країні тотальної наруги над свідомістю і здоровим глуздом. Але, попри все, і тут є ще якийсь процент людей, що не піддаються цим масовим маніпуляціям над свідомістю. Вони бачать не тільки ляльок, але й ляльководів — азартних і цинічних, байдужих до чужих проблем.
І найоптимістичніший висновок, який я приберіг наостанок.
ПОПСОКРАТІЯ — це все ж таки перехідна фаза в житті нашого суспільства і країни, коли блазні ненадовго стають королями, аби, власне, королям стало соромно за себе, за свій народ і свою країну. Тільки де ви, особи королівської крові?!
Хто покладе край цим олігархічним шоу!?
Анатолій Матвійчук
