Сайт «Главком» оприлюднив текст інтерв’ю з Юрієм Макаровим — головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, в якому пан Макаров зокрема озвучив деякі питання, пов’язані з формуванням Комітету, а також поділився думками з приводу його діяльності.
Дещо зі сказаного очільником Шевченківського комітету є вартим цитування і коментування. Тим більше що фактично все, розказане паном Макаровим про справи Шевченківського комітету, стосувалося лише літературної тематики, хоча, як відомо, Шевченківська премія присуджується в шести номінаціях (література; публіцистика, журналістика; музичне мистецтво; театральне мистецтво; кіномистецтво; візуальні мистецтва).
Так, відповідаючи на прохання журналіста розказати про деталі формування складу Шевченківського комітету і несподіваного для багатьох призначення його головою цього комітету, пан Макаров повідомив, що, виявляється, «відомство Бородянського (міністерство культури, молоді і спорту) взяло цей процес під свій патронат і влаштувало своєрідний плебісцит серед митців – кому вони найбільше довіряють. Далі все це відбувалося у два тури. Спочатку виокремили тих людей, яким довіряють загалом – це кілька сотень людей мистецтва. Потім вже ці люди голосували за склад комітету, який врешті й обрав голову».
Тут незрозуміло, хто саме «виокремлював людей, яким довіряють загалом», і яким чином потім ці люди голосували. Адже, приміром, від Національної спілки письменників України, на запит Міністерства культури, до складу Шевченківського комітету було подано чотирьох кандидатів (літературний критик і літературознавець, директор Інститут літератури, академік, шевченківський лауреат Микола Жулинський, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта», шевченківський лауреат, поет Павло Мовчан, літературний критик і літературознавець, виконавчий директор Ліги українських меценатів, шевченківський лауреат Михайло Слабошпицький, публіцист і поет, голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський), жоден з яких не увійшов до його складу.
Натомість там несподівано з’явилися літературознавці Тамара Гундорова, Ірина Славінська, поет, літературознавець, перекладач Остап Сливинський і літературний критик, літературознавець Євгеній (так у тексті президентського указу – М.С.) Стасіневич, яких Національна спілка письменників не рекомендувала до складу Шевченківського комітету.
Викликає подив, м’яко кажучи, реакція пана Макарова на телефонний дзвінок йому від міністра культури, молоді і спорту з повідомленням про призначення головою комітету: «Коли мені зателефонував міністр Бородянський, то я довго матюкався» (?).
На рівні поверхневої еклектичної каші змалював пан Макаров «ситуацію всередині певних креативних спільнот» під час формування Шевченківського комітету, яка, мовляв, є невротичною і далекою від творчих критеріїв. За його словами, «вона визначається не ідеологічними, а виключно естетичними критеріями на рівні свій-чужий».
Цікаво було б почути від пана Макарова його міркування на ідеологічну тематику: яку «ідеологію» сповідує сам пан Макаров? «І ось це класове почуття, — додає пан Макаров, — яке я дуже добре навчився розрізняти ще в радянські часи, значною мірою домінує в стосунках багатьох з багатьма сьогодні». «Творчі критерії», «ідеологічні критерії», «естетичні критерії», «класове чуття» — «все смешалось в доме Облонских».
Дивно, але пан Макаров вирішив відхреститися від своїх симпатій щодо визначення майбутнього лауреата в номінації «Література». «Я ж уже чую і читаю, що наступною лауреаткою буде Ірена Карпа – зазначає він. — При тому, що я обожнюю Ірену, вважаю її останній роман особистим досягненням, але я не переконаний, що він тягне (!) на Шевченківську премію. І якщо хтось думає, що я пішов на цю плаху заради дружніх стосунків з Іреною, тоді дуля вам! Я чесно не знаю, яка там в комітеті складеться кон’юнктура, але наразі все ж таки – ні».
Далі телевізійний ведучий намагається продемонструвати свої знання в царині власне літературної критики. «У чому ж проблема літератури? – запитує він. — У нас дуже мало умовно об’єктивних критеріїв. Але якщо взяти об’єктивність, як суму суб’єктивних оцінок, все одно не виходить. З одного боку, у нас є Забужко, яка є безперечним лідером, з точки зору своєї дорослості, громадської позиції, кількості «медальок». Торік вона отримала Шевченківську премію саме за публіцистику…»
Цікаво, як відреагує на пасаж пана Макарова щодо «медальок» Оксана Забужко?
Відповідаючи на запитання журналіста, «які критерії для вас будуть ключовими при визначенні кращого і заслуженого?», пан Макаров назвав свої улюблені книжки. Виявляється, це «Кобзар» Шевченка і… «Ворошиловград» Жадана. А ще назвав прізвища письменників: Фолкнер, Торнтон Вайлдер, Камю. При цьому, за твердженням пана Макарова, Прохасько йому цікавіший за Маркеса. «Це звучить дивнувато, — самокритично зізнається пан Макаров, — але коли ти читаєш «Сто років самотності» вдруге, то попри всю цю екзотику ти все розумієш і можеш все прорахувати наперед. А от «НепрОстих» ти вже не зможеш прорахувати навіть за другим прочитанням».
Ну що ж…
Прохасько, безперечно – ім’я в сучасній українській літературі. Маркес, до відома тих, хто не знає, за твердженням багатьох літературознавців світового рівня – письменник № 1 у світі ХХ-го століття. Але, як там у російського класика: «Кому нравится арбуз, а кому свиной хрящ».
Коментуючи скандал, який зчинився довкола несподіваного продовження (до 15 січня, хоча дотепер визначений термін – до 31 жовтня – М.С.) терміну подання кандидатур на здобуття Шевченківської премії, пан Макаров повідомив, що, виявляється, «люди не подавалися на премію в тому числі тому, що вони не розуміли, яким буде наступний склад комітету».
Дивне твердження, тим більше якщо взяти до уваги, що кількість претендентів на здобуття Шевченківської премії була приблизно такою ж, як у попередні роки. Приміром, в номінації «Література» їх було аж 24 (зараз 22 – після відкликання своїх заяв Борисом Гуменюком і Неонілою Стефурак). У номінації «Публіцистика, журналістика» — 11.
Оце, мабуть, і все, що варте уваги з інтерв’ю пана Макарова в контексті його оцінки згадуваних вище «критеріїв». Втім, варто сказати ще й ось що. Відповідаючи на доволі провокативне, тенденційне запитання журналіста про вибір, який стоїть перед сучасним українським літератором: «вкорінюватися у власний ґрунт і працювати для свого читача чи йти в ногу з загальноєвропейськими віяннями, такими, як мультикультуралізм і толерантність?», пан Макаров відповів зокрема буквально таке: «Що стосується орієнтації на Європу. В устах і свідомості тих, хто говорить про це, це автоматично означає тримати ніс за вітром. Тобто якщо ти думаєш про Європу, ти автоматично нещирий або ти автоматично підлаштовуєшся під «усяку херню типу толерантності, багато культурності (так у тексті – М.С.)» і т.д». За версією пана Макарова, для людей, які в нас говорять негативно про толерантність («їжаки з вусами»), «терпимість – це заздалегідь негативне явище».
Вочевидь, пан Макаров свято переконаний, що всі ці «їжаки з вусами» — це якісь хуторянські загумінкові і примітивні маргінали, які своїми шароварами затуляють толерантним українським «європейцям» рух в Європу.
Відкрию Вам Європу, пане Макаров, якщо Ви про це не здогадуєтеся: кожна європейська культура (єдиної європейської культури як такої не існує, хоча з цього приводу є й інші думки, але ми не про це) прагне як зіницю ока зберегти свої національні чесноти, свої національні артефакти, свої національні традиції – щоб саме це вирізняло конкретну національну культуру в загальноєвропейському, світовому оркестрі. У нас же той, хто любить свою національну культуру і опікується нею – в кращому разі «їжак з вусами», задрипаний «салоїд» у шароварах, просмерділий самогонкою та гноєм, у гіршому – «бандерівець».
До речі, про «загальноєвропейські віяння». «Мультикультуралізм» як явище суспільного життя, яке полягає в співіснуванні у рамках одного суспільства багатьох культур, сьогодні, в масштабах Європи, перебуває в затяжній кризі. Про це в Європі ведеться мова, починаючи з Франції і Німеччини, вже років з десять, причому на всіх рівнях, включно на рівні президентів чи канцлерів. Тому навряд чи «грамотно» казати «йти в ногу з загальноєвропейськими віяннями», маючи на увазі мультикультуралізм і толерантність.
Очевидно, щоб претендувати на «європейськість», треба казати не про фактично збанкрутілий мультикультуралізм як західно-ліберальний покруч «інтернаціоналізму», а — про діалог національних культур, особливо зважаючи на геополітичні тенденції, посилення сепаратистських, радикальних настроїв, агресивних проявів нетерпимості до «чужих», небезпечне зростання напруги міжетнічних, міжконфесійних конфліктів на теренах Європи.
Між іншим, мене зовсім не дивує, що в інтерв’ю пана Макарова зовсім не сказано про війну з нашим споконвічним ворогом – Росією; нічого не сказано про загрози, які насуваються на Україну і українців з-за Хутора Михайлівського, про смертельно небезпечну для країни політичну та ідеологічну ревізію, яка готується на печерських пагорбах, і обриси якої стають усе чіткішими і зловіснішими.
Було б дивно, якби висуванець теперішніх каламутних часів цим непокоївся. Адже для постсовків і псевдолібертаріанців головна загроза – не зашморг ідеологічно близького для них окупанта, а – чужий дух вільної, нескореної України.
Михайло Сидоржевський
