Колись, працюючи у «Великій українській енциклопедії», я прихопив тишком-нишком двотомник Миколи Бажана… Замахнувся ба був навіть на його головредівське крісло (хотів перетягнути до свого кабінету), але тодішній керівник ВУЕ Юрій Шаповал суворо застеріг мене пальцем: «Опришку, не жартуй з артефактами!»
Знано, що задовго перед тим М. Бажан з чверть століття очолював (ще за Союзу) Українську радянську енциклопедію. Відтак вона, УРЕ, лиха прикупивши, трансформувалася у ВУЕ.
Наживо Миколу Платоновича бачив тільки раз, спудеєм, як із Жовтого корпусу поспішав на пару до Червоного КДУ. Велично походжали вони вдвох, М. Бажан з актором Богданом Ступкою, перед кінокамерою довкруж пам’ятника Т. Шевченка в однойменному парку.
З віршів Миколи Платоновича запам’ятався мені тільки один – «Клятва», що вивчав за шкільною програмою, в якому зокрема є такі рядки:
… Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів!
Напевно ж, мої ровесники згадали, що обов’язково вчили напам’ять школярами! Вірш, без перебільшення, написано майстерно. Попри те, що в творі йдеться про «радянських народів-братів», які крокують «по шляху перемог… під прапором більшовиків». Одне слово, тутки, що не кажи, але ж «вийшли ми всі із народу», як ще донедавна завзятого співалося від Ужгорода до Владивостока.
Микола Бажан не виняток. Той самий українсько-радянський совок, але, як мовиться, сяк-так, абияк відомий у вузьких колах. А що він нерафінований академік, а в дошку – поет, я вперше почув від Галини Тихонівни Ткаченко, яка була вивіреним його редактором у видавництві «Веселка». Власне, старенька Галина Тихонівна й мене, тоді зеленявого видавничого працівника, підучувала редакторського ремесла. То й почув од неї таке про М. Бажана.
Дочекавшись десятої години ранку, вона телефонує йому, привітавшись:
– Щойно з друкарні принесли вашу книжку…
На радощах Микола Платонович подякував:
– Я зараз буду… – й кинув слухавку.
Хутчій примчавшись на таксі, в пальті ввійшов до кабінету. Лише розщібнув ґудзики, коли, глядь, а поважний академік… у піжамі:
– Вибачте, – знітився, глянувши на себе. – Забув передягтися. Дуже поспішав…
Удруге я почув про М. Бажана, точніше про його першу дружину Гаїну Симонівну Коваленко від поета Станіслава Вишенського, який у своєму автобіографічному нарисі «Після 
пристрастей і страстей» згадує її як свою добру знайому. Виявляється, Гаїна Симонівна наставила була роги Миколі Платоновичу, злигавшись з відомим московським авіатором В. Чкаловим…
Про М. Бажана можна говорити багато всякого. Одначе заключним акордом згадаю випадок дуже промовистий. У шістдесятих роках минулого сторіччя ідуть якось Хрещатиком, завішаним червоними кумачами, Микола Бажан і Павло Тичина. Порівнявшись із будівлею міськради, Микола Платонович прозорливо каже на вухо колезі:
– Павле, через тридцять років, тут, на флаґштоку, майорітиме жовто-блакитний прапор!
Почувши таке, зроду полохливий Тичина ледь не наклав у штани…
Ярослав Орос
Стосовно постаті Миколи Бажана: син підполковника царської армії та армії УНР. В 1925 році став другом чекіста Ніколая Фітільова, відомого, як Микола Хвильовий, і його творчість пішла в «правильному» напрямку…
В 1939 році (за особистою вказівкою Сталіна) нагороджений першим із п’яти орденів Лєніна, потім отримав дві Сталінські премії та багато інших нагород.
Був «обраний» депутатом Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань (1946—1962) і Верховної Ради УРСР 6—10-го скликань (1963—1983). Член ЦК КПУ в 1952—1983 роках.
У 1943—1946 роках працював заступником голови Ради народних комісарів УРСР, з 1946 року по 12 вересня 1949 року — заступником голови Ради міністрів УРСР. До Голодомору 1946—1947 р.р. не міг не бути причетним! До речі, 6 лютого 1946 року Микола Бажан, як представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні вимагав від Заходу видати СРСР Степана Бандеру як «воєнного злочинця».
Ще прийде той час, коли проспект в Києві буде перейменований…