Напевне, кожен, хто народився і виріс у селі та за різних життєвих обставин віддалився від нього, з теплотою у душі згадує батьківську хату і «найповажнішу» годувальницю сім’ї – рідну корівку. Навіть з плином літ пам’ятає її ім’я: Зірка, Марта, Троянда, Ромашка…
Торкається споминами сонячних днів безжурного дитинства, коли за літньої спеки корівки, ховаючись від мух та ґедзів, по черево заходили в прохолодну річку і вимахували хвостами, немов очеретяними віхтями. А ми, малі, боялися прошмигнути поміж них, аби скупатися, а потім полежати на вабливому пісочку.
«Божі істоти», як величають їх у далекій Індії, опісля, при заході сонця, будили вечорову тишу і стрімголов «летіли» запиленою вулицею до двору, аби поживитися чимось смачненьким та потішити дітвору парним молочком. У скрутні роки, що й казати, корівка була чи не єдиною рятівницею багатодітних сімей від голодної зими, коли їстівні запаси вичерпувалися до краю.
Пригадую, як я маленьким школяриком, частенько бігав до колгоспної ферми, де чимало літ працювала дояркою матуся, щоби зігрітися у приміщенні серед теплих корівок і «заморити черв’ячка» склянкою пінистої поживи з окрайцем зачерствілого хліба. Бувало, котрась з молодших доярок бризне мені в обличчя цівочкою з дійки і вдоволено засміється:
— Не бійся, воно не кусає… Можливо, колись далеко заїдеш від села, станеш городським, щоб знав, як пахне справжнє сільське молочко. Не зрівняти з магазинним у пляшках…
Щаслива та сім’я, що мала дбайливого і працьовитого господаря. Назбирати грошей, аби купити теличку чи дорослу корівку, доглядати за нею, пристарати сіна, коренеплодів, збіжжя – то важка щоденна робота. І по тому, скільки в селі тримали корів — судили про заможність його мешканців, склад родин, котрі постійно працюють біля землі. А відтак – про соціальну активність і ділову вагомість поселення.
В часи нашого шкільництва (кінець 60-их років минулого століття) село Старі Боровичі на Чернігівщині мало, для прикладу, зо п’ять-шість черед приватної великої рогатої худоби (на заході України кажуть – товару). Скажімо, з нашої та сусідньої вулиць формувалася череда з 65 корів. Пасли худобу по черзі. Двоє пастухів на світанку обходили кожну садибу, стукали у хвіртку пужалком, збираючи «товар» до купи. Гонили його понад річкою Снов на луки, де і пасли до обіду. В полудень череда ставала на відпочинок. З десяток господинь видоювали своїх корівок і з відрами, зав’язаними марлею, ступали до власних домівок.
А поруч, на згині річки, в загорожі, «поселялася» на обідню пору колгоспна череда. З доярками в білих халатах, з бідонами, відрами та їздовими з кіньми. У спекотні дні, коли малеча і підлітки не вилазили з води, колгоспний пастух Яшка влаштовував біля розлогої верби, що росла за стійлом, над кручею, справжні концерти. У глибочінь річки він жбурляв з цебра комбікорм для всілякої риби. Вона, велика і маленька, накидалася на поживу, поверхня води «закипала» сотнями голівок і спин, а він, на цигана схожий, волав щосили:
— Зараз буде! Дивіться! Вона випливає…
І через мить, як підводний човен, з-під коріння та гілляк старої верби, з темної глибочини виринала велетенська щука, розкривала свою пащеку і, як морський кит, поглинала левову порцію того місива, що тікало врізнобіч і знову закипало невгамовним ряботинням.
Чи проходив «свинську науку»?
Після обіднього перепочинку і доїння «товар» знову розповзався понад річкою, заглиблювався у трави та кущі верболозу – і отак до пізнього вечора. Тоді череда поволі формувалася в суцільний потік спітнілих тіл та хвостів і з муканням та окриками пастухів уривалася в село, де на кожну корівку чекав хтось із господарів чи старших дітей. Малечі до череди не пускали, бо деякі корови мали «недружній» характер.
А так хотілося побути при коровах, виглядати старшеньким, самому погнати череду до луків. Та до такого «статусу» ти мав ще дорости. Пройти випробування на випасанні гусей, а то й, як писав великий гуморист Остап Вишня, пройти «свинську науку». Хвалити Бога, свиней не довелося завертати, хоча одного разу уже в зрілому віці ледь відігнав їх від маминого городу – колгоспні «цюньки» вирвалися з огорожі і рили картоплю, як лісові вепри.
Школу пастушка пізнавав охоче. «Тренувався» на колгоспній череді, під пильним наглядом дядька Івана, котрий цікаво розповідав про війну, усіляку зброю, до чого я, нащадок чернігівських партизанів, мав неймовірний інтерес. У старших класах мені вже довіряли сільську череду. Любив пасти худобу ранньої осені, коли не вельми парко і природа набуває особливої чарівності. А ще – на березі улюбленої річки Снов розгорнути мамину валізку і поласувати домашніми коржиками та молочком з півлітрової пляшечки, заткнутої корком з кукурудзи. Додому повертався гордо, воїном-переможцем. Адже таке «військо» мені довірили… Корови добре напаслися, молочком пахнуть.
Знайомтесь: аборигени «прерій»
Щось подібне відчув, коли нині приїхав у рідні краї вклонитися батьківській хаті, побачитися з родичами та земляками, посумувати на могилі матусі, яка вже більше року спочиває з Богом після земних турбот. Відчув ті запахи, присмак парного молока знову ж таки біля річки, на «Лебідьковській стрілочці», де наважився порибалити, як у далекому дитинстві, і зустрів… кількох корівок, що паслися понад крутим берегом. А неподалік серед рівнини та неозорих луків, де оку ніде зачепитися, ніби з-під землі постала «фазенда»: вишумовує двометрова кукурудза, ростуть картопля, помідори, огірки, гарбузи і навіть усміхаються до тебе чорнобривці.
— Як? – вирвалося з вуст. – Отут за два кілометри від села, де в оточенні таємничих кущів, високих трав самотній людині навіть боязко бувати і де нахабне сімейство диких кабанів порило землю, ніби плугом поорано, розташувалося пристанище новітніх «робінзонів»?!
Англійський письменник Данієль Дефо може сміливо відпочивати, бо тут такий набір стресових атрибутів, що дивуєшся. Серед безлюдних луків, крутих річкових берегів з темними глибинами і водоворотами, химерними залишками тисячолітніх дубів з часів Київської Русі, просто жахаючої пустки – кричи, не кричи, тебе ніхто не почує – тут теплиться якесь життя, проростає із землі добротне домашнє зело – навіть горох, який запопадливі туристи поїли ще зеленцем.
— Було таке, — повагом зриває напівстиглого помідора з буйнозеленого калива головний «робінзон» Віктор Анищенко, в народі поіменований Бодяком. – Двоє пливли на байдарці. Зупинилися. Попросили харчів. Дав їм гороху… Та вони і зелений люпин похрумали, казали «вкусно».
Другим «робінзоном», а скорше «П’ятницею», виявився на вигляд майже хлопчина Вадим Паршаков. Та йому вже 26 років, не одружений, корів почав пасти лише цієї весни і не жалкує, що відірваний від «усього світу».
— Поки наші «прерії» за день кілька разів облітає, не до дівок йому ввечері. Та й нема до кого поспішати. Гарні дівчата їдуть з нашого села, – так відреагував на почуту розмову заклопотаний нагальними справами пастух Віктор. — Свій літній табір називаємо на латино-американський манер – «ранчо». І ми тут ковбої, тільки без коней. Поодаль пасуться не корови, а справжні «бізони». Вони добре знають кордони нашої «прерії»: зліва – річка, далі – криниці, тобто порослі очеретом болота, і аж до насосної станції, біля дамби.
Загорілий на сонці до шоколадного кольору Бодяк піднімає з трави свого батога і пужалком окреслює коло в повітрі.
– «Бізонів» частенько доводиться завертати, — розказує, — підганяти на водопій. Знаємо «характер» кожної корови. Дивно, але вони чомусь схожі на своїх господарів. «Бізонів» у нас небагато, всього 13, чортова дюжина. Є ще одна череда в селі – на горі. Там набереться 12 корів. Відчуваєте різницю між тим, що було колись, і маємо нині?
З подивом оглядаємо нехитре господарство новітніх «робінзонів». Ліворуч – на дерев’яних опорах головний намет. Він найбільший. Покритий водонепроникним матеріалом, а зверху – двома листами шиферу. Тут можна відпочити, сховатися від колючого вітру та дощу. Звідси добре видно, як пасуться корови-«бізони», щодня прочісуючи віття гінких верболозів та пасма покручених прибережних трав. Частенько розводять багаття, аби зігрітися, щось зварити нашвидкоруч. Дровець з лози нарубали, підсушують на сонці. «Вогню треба дати маленький скік, — зауважує «П’ятниця», – потім воно розгориться, лозняку вистачає».
— То наш спостережний пункт. З нього оглядаємо зелені «володіння», наперед визначаємо, куди можуть податися безприв’язні «підопічні» і яку шкоду задумала вчинити неслухняна особина, що подалася до кукурудзяного поля чи людського городу, – пастух Віктор напружено вдивляється у далечінь, жалкуючи що нема бінокля, — наше завдання: добре напасти корів, вчасно їх напоїти і вберегти від травм та блукань в небезпечних місцях. Буває, що загрузне в багнюці чи кудись забреде – не одразу відшукаєш.
Зрештою, уважного і поважного ставлення до своїх годувальниць вимагають їх власники, котрі обрали саме цих пастухів – «робінзонів» на конкурсній основі. А були й інші претенденти, яким громада не довірила відповідальну справу. В глибині чудернацького «помешкання», на старій куртці щось заворушилося і запищало.
— Наші вихованці, два котики й кішечка, – вдоволено мовив Бодяк. – Вадим з дому приніс. Будемо ростити і навчати ловити мишей. А ні в хаті, на печі сидіти і мурликати. Тут сувора реальність: хочеш жити – берись до роботи!
На «ранчо» миють тарілки
За пошарпаною вітрами «штабною кімнатою» розташувалася їдальня, означена кілками з верболозу та міцною матерією, що кладуть під шифер. Посеред неї змонтовано невеличкий столик і дві лавиці.
— Я хочу культурно поїсти, а не абияк, — напружує голос старший «робінзон», прибираючи порожню тарілку, полишену по обіді. – Пізніше помиє напарник. Затягнувся цигаркою, яку щойно скрутив з клаптика газети і самосаду.
— Яку газету палиш, козаче? – запитав я з цікавістю.
— Здається, «Чернігівський вісник», та сторінка, що без «ляльок», з програмою. Виписав на друге півріччя. Треба ж новини знати. Ще слухаю вечором радіо, дивлюсь телеящик, читаю районку — сновський «Промінь». Інформація з різних джерел… А потім кумекаю, що воно діється насправді і хто в чому правий.
— Ну, і як, розібрався? Гібридна війна з Росією скоро скінчиться?
Засмаглий до чорноти абориген хитро примружив око, сіпнув себе за припеченого самокруткою вуса:
— Не я президент… Я б ту шоблу поставив на місце. А то наші техніку відвели, а ті стріляють. І хто там воює? Одна наволоч, а хлопці гинуть… Я би зібрав усі війська в кулак і показав, на чому свиня хвіст носить.
Менший «робінзон» Вадим, себто «П’ятниця», на ті слова аж рота розкрив і закліпав очима:
— О дає… — тільки й зронив, узяв з купи лозняку палицю та пішов неслухняних тварин відвертати. Старший «робінзон» і надалі тримав «кругову оборону» і на правах зацікавленого господаря «жирними мазками» розмальовував принади своїх «апартаментів».
— Оце – наша кладовка. Без неї – не можна. Тут зберігаємо тверді запаси, деякі овочі. А в цій балеї – макарони, крупу, олію. Вони надійно захищені від сторонніх… Тут є від кого ховатися. Кілька днів тому бачив, як отам з очерету, – вказує на криницю поодаль, — прошкувала у сільські городи сім’я диких кабанів. Ще раніше через «Гудимів груд» пробігали кози. Вони потім повернулися в бік лісу, а вепри кудись зникли. Мо, крутнулися, перескочили вранішню автотрасу і подалися на «Будище».
— Виявляється, ви тут ризикуєте? Треба придбати рушницю, Робінзон Крузо, здається, мав?
— Тримати «берданку» без документів не наважуємося, — пояснює Віктор. – Сюди інспектори учащають. Одного разу на аерочовні прибули. Все про рибалок-браконьєрів розпитували, шукали сітки і в нашому «ранчо». А ми таких не маємо. Ну, є звичайна вудка, кілька донок, «ставлянка» на щуку. Он «дрімає» при крутому березі – на живця, з пінопластовим поплавком… Кілька днів тому спіймав сомика на два кіло… Ситною була юшка.
— Таки риба ще водиться, не всю видушили електровудками? – запитую, адже сам рибалю.
— Якщо постаратися, то можна впіймати. Особливо вранці, коли все прокидається. Або вночі, поставивши на живця донки. Ми тут добре орієнтуємося. Он бачите, торохтить літачок-флюгер. Він показує напрям вітру. Так і знай: якщо північно-східний (з Росії) – вудки не бери, нічого не зловиш. Коли подуло з Південного Сходу або Заходу, біжи до річки і закидай снасті – обов’язково клюватиме.
В «штабній кімнаті» ми помітили яскраву товсту книгу «Сучасна енциклопедія рибного лову» з 5000 порад для початкуючих рибалок. Віктор та Вадим нею часто користуються, навіть «винайшли» власний барометр з трубочкою в пляшці з водою. Якщо атмосферний тиск зростає – риба гірше ловиться. Коли трапляється негода – сильний холодний вітер або дощ – «робінзони» ховаються у «почивальні». Знаний у селі пастух Бодяк називає так трикутний намет, зведений з гілля верболозу, обкладений дерном та порослий чіпким, лапатим гарбузинням.
— Ви не думайте, що все тут зібрано «шахти-барахти». Наш побут влаштовано з розумом. При бажанні – хутко зваримо суп, кашу, підсмажимо сальце, рибу, зігріємо чай… Можемо прийняти гостей, отих туристів на байдарках… Ще маємо книгу «Чому нас навчає Біблія», нерідко звертаємося до неї, щоби глибше пізнати силу Божого слова.
Коли доростем до Європи?
Навколишні густі трави, порослі верболозом береги щедро обігрівало вересневе сонце. У мареві ще нескореного холодами літа мирно паслися сільські «бізони», плескалася в теплих водах прудка рибка, а на сході таки збиралася чорна хмара. І мені пригадалася сумбурна розповідь неговіркого «робінзона» Віктора про своїх двох онуків, що мешкають з донькою Вірою у прифронтовій Волновасі і нещодавно побували в нього.
— Ви уявляєте, я спочатку не второпав, що діється. Надворі зібралася літня гроза. Не вельми блиснуло, вдарив грім, а дітки, мов підкошені, впали на підлогу кімнати, голівками до стіни, поклали ручки за шию… і трусяться від страху. Ось що таке війна… Цього не можна пробачити… Людям потрібні мир і спокій. Чому такої простої істини не хочуть зрозуміти «заклопотані» президенти та ненаситні олігархи від «народу»? Чекають нового Майдану?
***
Того погожого дня я гарно порибалив. Побував у віддалених місцях свого повоєнного дитинства і якось несподівано здійснив подорож у країну «бізонію» та пристанище нових сільських «робінзонів».
На лузі вечоріло. Сонце розчервонілим диском ховалося за рожевий обрій. Десь побіля річки ляснула пуга. До осель через лужок зі свічками пожовклого кінського щавлю рядочком прошкували спітнілі «бізони». Всього 13. Замало для колись людного села, колгоспу-мільйонера з десятками машин і тракторів. Тоді тільки в місцевій восьмирічній школі вчилося зо двісті учнів… Кілька років вона вже пустує.
Нині автомашина на віддаленій вулиці – значна подія. Електричний ліхтар у вечірні години – ціла дивина. Сільське весілля – неймовірне явище. А нова корівка на обійсті молодої сім’ї – ледь не новина для газети чи телебачення.
Коли ж ми вийдемо «в люди», заживемо гідно і щасливо? Як цивілізована Європа – без війни, безгрошів’я, корупції, з дбайливим ставленням до всього, що нас оточує, з повагою до інших і, найперше, до самих себе.
Микола Максимець
