Ексклюзивна хвиля

Сенс нашого покоління

Ніч у потязі з Харкова до Києва провів у розмові з надзвичайно цікавим і глибоким психологом Валентином Кімом. Воістину мудро сказав Антуан Сент Екзюпері: найбільша розкіш — це людське спілкування! Говорили про важливі для України речі, про сенси нашого існування, про недалеке майбутнє, яке витікає з нашого сьогодення. Зокрема, торкнулися ментального спадку. ЩО нинішнє покоління передасть нащадкам?

Бо кожне з поколінь неодмінно передавало щось від себе.
Сталінське покоління передало дітям страх і сліпу покору перед владою. Хрущовське покоління — відчуття свободи і оптимізму у майбутнє. Брежнєвське покоління — відносне благополуччя застою і подвійну суспільну мораль. Горбачовське — хаос перемін і солодкий дух звільнення.

Українська незалежність дала українцям величезний поштовх. Ціле покоління відчуло новий сенс існування у відродженні своєї держави, мови, віри, культури.

Але вже з другої каденції президента Кучми, що співпала з настанням нового тисячоліття, почала наростати хвиля тривожності і розчарування. Відчуття того, що ми не туди йдемо, що ми всі стали заручниками антинародної олігархічної системи, яка нічого хорошого не принесе.

Найближчі наші півтора десятиліття — це відчайдушний спалах української пасіонарності. Два Майдани — і одразу ж жорстокі уроки розуміння, що ми так і не досягли жаданої мети… Нам не вистачило мудрої і чесної української еліти, не вистачило розуміння, звідки може прийти загроза і небезпека.

Отже, що може залишити своїм нащадкам нинішнє покоління українців? Розчарування і гіркоту поразки? Відсутність спільних ідеалів, які з «насєлєнія» роблять єдиний народ? Тотальну недовіру до політиків — і як наслідок — озлоба, критицизм і розчарування?

Скажу з усією відповідальністю, не маю на увазі особисто себе, хоча і я не виключення: ми для наших дітей і онуків — абсолютно марне покоління. У соціальному сенсі. Ми народилися абсолютно в іншій політичній системі. Ми сповнені пережитків, комплексів і атавізмів, які виглядають дикими в теперішньому часі. Наш досвід абсолютно провальний. Ми не не можемо підказати молоді ні шляхів розвитку, ні орієнтирів, у нас нема навіть об’єднавчої національної ідеї. Ми навіть не знаємо, чого понад усе прагне юне покоління?

Соціологи дослідили це питання. І ось основні речі, які є пріоритетами молодих людей: вони хочуть бути вільні — у пересуванні, у виборі життєвого шляху, релігії, професії, країні проживання.

У своїй переважній більшості вони прагнуть бути вільними від нерухомості і надмірного капіталу, який ускладнює життя. Вони готові жити в арендованих квартирах, подорожувати світом, насолоджуватися звичайними людськими радощами, і все, що їм треба — це достойна робота, яка б давали їм можливість реалізовувати себе, і задовольняти свої звичайні життєві бажання.

Вони живуть у інформаційно-цифровому світі, де більшість проблем уже вирішується одним кликом комп’ютерної миші, де нікого не гризуть думки, що приготувати, у що вдягтися, куди поїхати і як дістати квитки. Вони мислять технологічно і прагматично. Обсяги інформації, гаджети і програмний софт, який вони юзають, для більшості з нас — китайська грамота…

Тож давайте перестанемо їх повчати, критикувати на кожному кроці, висміювати їхні смаки і уподобання, нав’язувати свої стереотипи. Вони настількі інші, що ми часом навіть не можемо того осягнути! З точки зору банальної логіки ми не маємо жодного формального права впливати на їхнє життя, бо наш досвід — помилковий і позбавлений сенсу!

Так! Ми для них — лузери!
Навіть якщо залишили їм будинки, яхти, вілли і підземні золотосховища! Бо в глибині душі вони розуміють, що ми заробили те нечесно, незаконно, негуманно, неморально, у тіньовий спосіб. Тоді як майбутнє — це прозорість розрахунків, банківських операцій, угод, суспільного і навіть приватного життя.

То що ж, виходить?
Ми будемо безжально викреслені з їх свідомості, відколи залишимо цей світ? І ніхто не згадає нас добрим словом?! Будьмо чесними — так воно, напевно, й буде. У переважній більшості. Однак є шанс зостатися у їхній пам’яті. Є дещо, що може врятувати нас від забуття.

І це — наша Любов!
Це — єдине чого потребує від нас молоде покоління! Любов, офірована не в спосіб матеріального еквіваленту. Любов без жодних «люблю, але…» Любов на рівні співпереживання і співчуття. Любов не за щось, а не зважаючи ні на що.

Любов, з якою ми вчили їх співати, чи грати на роялі, танцювати чи писати вірші. Любов, з якою ми вели їх до спортивних вершин. Любов, з якою ми сприймали їхні поразки. Любов, яка світилася у наших очах від їхніх перших успіхів. Любов, з якою ми давали їм можливість самим визначати свою долю і бути за неї відповідальними.

Саме цю Любов, якщо вони отримають її від нас, вони передадуть своїм дітям, які, напевно ж, також будуть проблемними і не схожими на своїх батьків. Бо не буває двох однакових поколінь, як не можна двічі ступити в одну воду.

Але Любов не дасть розірвати той ланцюжок поколінь, коли від прадіда і до онука зберігається пам’ять, передана через прості і складні історії нашого роду. І лише тоді ці історії будуть переповідати з Любов’ю, передаючи їх наступним поколінням як велику цінність.

Я не знаю, скільки цієї Любові залишилося в нас, українцях, які сьогодні живуть на цій грішній землі. Здається, дуже мало, судячи з того, як ми нині сваримось з будь-якої причини, як виплескуємо свій гнів і роздратування на покоління наших дітей.

Ми приречені на забуття…
Але у нас є шанс. Поки б’ється серце. Якщо ми залишимо нащадкам хоч крапельку Любові — значить наше життя, попри весь трагізм нашого покоління, все ж мало сенс.

Анатолій Матвійчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.