Ексклюзивна хвиля

Школа Віктора Костюченка

Років з десять тому видавництво «Веселка» відсвяткувало своє 80-річчя. Захід відбувся в приміщенні Національного музею літератури, у невеличкій затишній залі, прикрашеній «веселчанськими» знаними виданнями та ілюстраціями. З-поміж побаченого впали у вічі книжки, що їх підготував до друку і я. Зігріло серце… (Даремно, еге ж, виявляється, не топчу ряст).

Ген-ген коли то було, як мені, молодому та зеленому, поталанило влаштуватися на роботу до сього відомого вітчизняного видавництва. Станіслав Тельнюк та Микола Сом звернулися були до тодішнього директора видавництва «Веселка» Віктора Костюченка, щоб узяв мене, початківця-письменника, до себе на роботу. (За що дотепер уклінно вдячний Станіславові Володимировичу та Миколі Даниловичу).

Віктор Андрійович на те відповів, що посади редактора у видавництві нема, хоча, є вакансія молодшого редактора в щойно створеній редакції літератури для старшого шкільного віку. Прикметно те, що і до мене, і після посаду молодшого редактора ніхто з чоловіків у «Веселці» не обіймав. Прерогатива віддавалася прекрасній половині людства. Проте ж я погодився був і на «жіночу» посаду, позаяк мені, вже одруженому та батькові первістка, слід було десь працювати, щоб утримувати сім’ю.

Так я потрапив до колективу «веселчан» у середині вісімдесятих років «радянського століття», де трепетно, за тих умов, зберігалася національна українська ідентичність і формувалася думка у колі творчих осіб, як з-поміж відомих письменників, художників, перекладачів, так і технічних працівників. Я, до слова, був наймолодший у тому вариві думок, ідей, аби ж до читача потрапила цікава й ошатно видана книжка. Треба сказати, що «веселчанські» видання виховали не одне покоління національно свідомих українців.

Звісно, що затримався я на посаді молодшого редактора недовго, бо завдяки старанням досвідчених колег хутко опанував хист редактора й підготував до друку не один текст як маститих класиків, так і початківців. Любов до формування та «виходу у світ» книжки завдяки рокам, що провів замолоду у «Веселці», залишилася у мене повік. Місія видавничого працівника, як виявилося зокрема для мене, дуже почесна.

Є що згадати про ті роки, проте хочеться сказати кілька слів про Віктора Андрійовича Костюченка. Власне завдяки його вмінню та старанням тоді у видавництві панував український творчий дух. І вітчизняна книжка мала повагу у поліграфічно-видавничому світі. Сказати, що з Віктором Андрійовичем я спілкувався часто, буде неправда. Проте кілька штришків запам’яталося. Скажімо, коли померла його мама, поїхало нас з десяток чоловіків-«веселчан» до Ніжина допомогти з похованням. І бачу я на міському цвинтарі, що майже всі надгробки змережані російською мовою, а на надмогильній плиті батька Віктора Андрійовича та й уже матері карбовано українською. Комусь із присутніх шепнув про те на вухо. Костюченко, виявляється, почув, і вже через роки з доброю посмішкою, трішечки з лукавинкою сказав мені: «А ти, Ярославе, уважний».

Віктор Андрійович був вимогливий і чуйний керівник. І не зважав на регалії та звання письменників.

Давненько пішов із життя відомий дитячий письменник Всеволод Нестайко, також з когорти працівників-«веселчан». Всеволод Зіновійович уже вийшов був на пенсію, коли у видавництві виходила його книжка п’єс «Слідство триває», що випало мені за честь готувати до друку. Не з усіма моїми редакторськими заувагами погоджувався знаний і маститий письменник. Навіть на високих тонах узгоджували з ним деякі речення, відтак п. Нестайко розгнівано пішов до директора, аби «у тексті ішло геть усе так», як написав автор. На що Віктор Андрійович узяв рукопис Всеволода Зіновійовича з моїми правками, уважно переглянув і по-доброму сказав Всеволоду Зіновійовичу: «А редактор правий…»

Мені відлягло від серця. А маститий письменник у притаманній лише йому ролі блискучого актора доброзичливо подав мені руку: «Нехай буде гречка, клятий націоналюго». Ішлося ж про те, що я наполягав і домігся свого: виправити русизми в прямій мові героїв, на що В. Нестайко попервах уперто комизився, мовляв, так розмовляють на вулицях Києва прототипи його героїв…

Відтоді минуло багато років. Як видавець підготував я до друку й видав із сотню книжок (а мо’ й більше), обіймав посади редактора і головного редактора не одного з видавництв, і завше пам’ятав школу Віктора Костюченка, що пройшов у «Веселці».

Про те й розказав був на ювілеї мені рідного видавництва красивому сивочолому чоловіку, який уособлює принаймні для мене зразок позаторічного українського видавця. Звісно, тим уособленням вважаю 92-річного Віктора Андрійовича. З роси і води вам, учителю!

Ярослав Орос,
на фото (публікується вперше):
В. Костюченко сидить у першому ряду другий праворуч

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.