Чудова травнева українська ніч… Вже далеко за північ.
Затримавшись на гостинах у друзів, очікую електричку на станції Київ-Московський. Крокуючи по перону туди-сюди, милуюся цнотливими зорями, парубком-Місяцем, намагаюся встановити телепатичний контакт з іншими далекими цивілізаціями, копіями Землі і, можливо, України.
Мої езотеричні фантазії перебиває чийсь хриплий голос:
– Зємєля, которий час?
Не повертаючи голови, ще не бажаючи повертатись із космічних мандрів на неньку-планету, відповідаю:
– За четверть друга.
– Шо ти сказал, хахляра? – обурено гаркнуло за спиною.
Розум ще не спрацював, але підсвідомість за якісь долі секунди автоматично вмикає умовний рефлекс. Команда миттєво передається через нервові комунікації до м’язів, суглобів і резервуарів адреналіну. Організм, швидше, ніж я це описую, виконує наказ. У повітрі просвистів триєдиний удар кулаком, коліном та ребром долоні, які влучили в ціль.
Гуманоїд впав, як сніп, на долівку.
Із його писка цюркнула якась червона рідина, він закрив отвори очей, захрипів і, схоже, заснув. Але через хвильку прокинувся, засіпав кінцівками, головою, відкашлявся:
– Вибачте, будь-ласка, я більше не буду, – пробурмотіла істота.
– Ти хто такий і звідки ? – грізно запитую.
– Звати мене Петром Рубаном. Я з Хмельницької області, з села Жабинці.
Боже! Цей перевертень, з’ясувалося, мій земляк – із «краси України – Поділля».
– Дуже шкодую, що сильніше не вдарив тебе, бісовий виродку, – з розпачем сказав я і пішов до електропоїзда.
Представник «грязі Києва і сміття України» залишився ночувати на тротуарі, вмостивши голову на бордюрі.
Повертаючись додому, з величезною вдячністю згадав свого друга, сенсея східних єдиноборств, відомого художника, шляхетну людину Володимира Ґонту. Безжалісно навантажуючи учнів на тренуваннях, вимогливий Вчитель домагався бездоганного виконання різних прийомів рукопашного бою. Особливе значення надавалось східній «трійчатці» – короткій та дуже ефективній у будь-якій ситуації серії ударів, яка скеровується в найболючіші точки тіла – печінку, яй…я та шию.
Від залізничного вокзалу до будинку на Подолі, де наразі мешкаю, вирішив добиратися пішки, щоби знову побути на самоті з красенем-мегаполісом, відчути його потужну ауру.
Навкруги – «спить (змутоване) місто тихим, лагідним сном» як у відомій пісні про Київ.
Чесно зізнаюся: я не люблю Київ.
Тобто я божеволію від любові до нього, але люблю це вічне та прекрасне місто за формулою: Київ мінус хохломутанти. Тому його щиро кохаю вночі, коли немає на майданах і вулицях «тожє-украінцєв», коли не чую від них чужинської окупаційної мови, здобреної азійською лайкою, яка паплюжить найсвятіші людські цінності, іржею вкриває тендітну українську душу.
За даними останнього перепису населення в Києві майже 82% мешканців – українці (!?). Друге та третє місця посідають росіяни (13,1%) та євреї (0,02% ). Чому тоді практично не чути у столиці (!) України (!) української мови?! Чому політика, економіка, засоби масової інформації та духовний простір належать неукраїнцям? Чому богують в Україні росіяни та євреї ?
Діагноз невблаганно виривається на волю: в Україні створено систему апартеїду та дискримінації за національною ознакою. І про це треба кричати на весь світ.
Знищення українського, а насправді, києворуського народу, за останні 300 років набуло нової сили в незалежній Україні завдяки тому, що при владі залишилися денаціоналізовані українці й представники російської та єврейської меншин. Нормальні українці вилучені із органів влади і вони зустрічаються там не частіше білих негрів. Просте вживання української мови в Україні досі вважається націоналізмом (?!).
Політичні чингізоїди Росії докладають максимальних зусиль для того, щоб духовно-ментально скалічені києворусичі (українці) не одужували, не поверталися до норми, а залишалися покірним совковим «русскоязичним насєлєнієм». Осатаніла русифікація кинулася в свій «послєдній і рєшітєльний бой», використовуючи всі засоби і методи, включно з секретними психотропними технологіми, починаючи з 25-го кадру в телевізорі та закінчуючи віддрукованими в Москві підручниками для шкіл.
Українцям ще з більшою інтенсивністю втлумачується комплекс меншовартості, в результаті чого спостерігається масова втеча українців від себе, від України. Створюється нація зрадників, у якої нема майбутнього.
Уявіть собі, який би був лемент на весь світ, якби москвичі чи тель-авівці раптом заговорили іншою мовою, скажімо, українською?
Але чому ж тоді каліцтво вважається за норму в нашій державі? Що, врешті-решт, відбувається? Аргументовану відповідь на ці запитання можна знайти в книзі славного сина сіонського народу Едуарда Ходоса «Єврейський синдром».
Україну попід руки ведуть південноафриканським шляхом, на якому панують сегрегація, дискримінація та апартеїд із подальшим переходом на північноамериканський, коли корінна нація має бути повністю розчинена і знищена. Проти українців ведеться неоголошена війна з застосуванням зброї масового враження – новітніх психоінформаційних, політичних і економічних спецтехнологій.
Будучи столицею держави, її мозком і серцем, змутований Київ спричинює подальшому поширенню вірусу атипової денаціоналізації по всій країні. Західна Україна наразі є тимчасовим бантустаном для нормальних українців, але і її чекає сумна доля, бо чомусь не видно на політичній сцені особистості на кшталт Нельсона Мандели, не спостерігається справжньої глибинної занепокоєності в лавах опозиції, яку засмоктало болото компромісів і конформізму.
Отруйна деспотія Києва гідна досліджень політичної токсикології, адже більшість його мешканців, починаючи від президента, уряду та парламенту і закінчуючи блатними, люмпенами та бомжами, є представниками неукраїнської самобутності. В цьому місті я на собі відчув яничарський шовінізм через те, що вживаю тільки рідну мову.
Історичні взаємини росіян і українців справедливо порівнюють із національною «дідівщиною» або зі стосунками вершника та коня. З огляду на це, аномальних зросійщених українців можна цілком заслужено вважати психологічними кентаврами або гермафродитами.
Київ – величезна урбанізаційна клоака, в якій розчиняється здоровий антропологічний матеріал провінцій. Молодий звірячий капіталізм активно руйнує залишки людяності, альтруїзму та духовності. Я цілком згоден з Юрієм Андруховичем і Андрім Шкілем стосовно того, що Київ – чуже місто для справжніх українців.
Навіть у середовищі патріотів з’явилася гниль.
Ось приклад. Минулого року, приїхавши до столиці, я інстинктивно притулився до своїх, до рідних за духом та кров’ю. Та через півроку зрозумів, що мене «розвели як лоха» щирі етнічні українці. Відомий телесеріал «Бандитський Петербург» може мати київське втілення, але замість пахана Антибіотика буде фігурувати доморощений кримінальний патріот на прізвисько Левко Дихлофос.
За рахунок всього населення України Київ не знає комунальних чи комунікаційних проблем та соціальної напруги, бо ксенократи добре знають історію людства та пам’ятають, що революції робляться в столицях. З огляду на це можна сказати, що Київ сьогодні працює проти України, є її антиподом, паразитом і могильником. Врятувати важкохворий Київ означає зцілити і здобути Україну.
Але чи варто вірити в ренесанс Києва?
Чи зможе знову воскреснути як Фенікс із попелу колишня столиця імперії Русів — краю вільних чубатих Лицарів?
Наші величні, світлочолі предки побудували це місто на життєдайному меридіані, в священному місці, яке вказали волхви. Сюди із Чумацького Шляху, точніше, із сузір’я Оріону періодично струмує потужна пасіонарна енергія Божої благодаті, довгоочікуваний імпульс якої станеться наступного року.
Пророчі слова Нострадамуса, про те, що на берегах Борисфена постане нова потужна держава з високою духовністю, незабаром набудуть сенсу.
В нашу долю знову мають втрутитися Вищі Сили.
Триєдиний удар благородного києворуського духу покарає зло. Хай збудеться Диво!
Олег Онуфрієнко
