Соборування «Собором»

Уклінно прошу усіх нас, хто вважає себе причетним до української літератури і взагалі творчості, прочитати цей текст. Для себе. Аби ще раз пережити нелегку, часом каторжу історію нашої літератури, зрозуміти, який це ХРАМ — високий і стражденний, і взагалі, як много важить СЛОВО, що було у Бога, і не легковажити ним… Дякую, пане професоре! Здається, ніхто так гостро, як ми, сімдесятники, не переживали і з’яву роману, і цю компартійну «травлю» на пострах усім, надто молодим, хто тоді «брався за перо», і очищення духовне у Гончаревому «СОБОРІ»!

Галина Тарасюк

В історії українського письменства й культури був особливий період, коли став актуальним феномен гуманізму, про який сьогодні не чути в сплебеїзованому соціумі, проривалися голоси захисту національних цінностей, котрі зазнають нині дискредитації під деструктивними космополітичними віяннями. Це були 60-і роки ХХ ст. Вони декому, зокрема студентам видаються «архаїкою».

Здається, в нашій літературі (і не тільки в нашій) та суспільстві востаннє порушували надзвичайно важливе питання про духовність, коли людство опинилося перед тотальною загрозою плаского позитивізму, бюрократизації (стандартизації) соціуму, зведеного до споживацького рівня й зиску, глобалізації, втрати історичної й етногенетичної пам’яті. І найзнаковішим твором тогочасся був роман «Собор» Олеся Гончара (3 квітня 1918 — 14 липня 1995).

Принаймні, серед студентів мого покоління він був серед особливо читабельних і не тільки тому, що багато хто впізнавав себе в образі нонконформіста й інтелектуала Миколи Баглая, а й жив реаліями змальованими у творі, усвідомлював небезпеку денаціоналізації й уніфікації світу. На жаль, письменника не хотіли розуміти, надто в 90-і роки, його навіть не сприймали за «соцреалізм», хоча він не міг вийти за межі свого історичного часу, тому, перебуваючи в штучному напрямі, виламувався за його межі.

Критики (разом з Ю. Шерехом), очевидно, не знали, або не помічали ні щоденникових записів романіста, ні його гуманістичного мислення, що заперечувало як совкові стереотипи, так й утилітарний спосіб існування, за яким настає людське виродження. До застережень прозаїка не прислухалися… Сьогодні навіть згадка про духовність — крик у велелюдній пустелі.

На перший погляд, роман «Собор» О. Гончара наскрізь пройнятий життєвими проблемами й атмосферою Дніпра (колишній Дніпропетровськ) й Дніпропетровщини, на відміну від попереднього твору «Людина і зброя», в якому лише частково висвітлено семантику цього міста.

Центральний образ нового метанаративу, що не тільки дає йому назву, а й виконує визначальну структуротвірну функцію, безпосередньо спричинений козацькою бароковою церквою у Новомосковську (Самарь, або Новоселиця, –– центр Самарьської паланки), макет якої з оситняга (кураги) зробив Яків Погребняк з харківського селища Нові Водолаги, побачивши її уві сні, а потім на замовлення козацької старшини –– кошового І. Чепіги й самарського полковника А. Головатого спорудив її з дерева, без жодного цвяха (використовували дубові тиглі), щоб «не кощунствувати» (1772–1781). Йдеться про Троїцький собор, відреставрований 1887–1888 рр. (О. Пахучий).

З добудованою дзвіницею він отримав назву Свято-Троїцького. Відтоді унікальна споруда не знала жодного ремонту, пережила драматичну долю: радянська влада в 30-і роки мала намір її знищити, але тільки спрофанувала сакральний храм, перетворивши на утилітарний склад, довівши до аварійного стану, а 60-і роки, коли фахівці Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту забили на сполох, знову, перейнявшись властивими їй геростратівськими інтенціями, сподівалася на місці Свято-Троїцького собору побудувати утилітарно-розважальний заклад для «робітничого класу».

О. Гончар постійно відчував живий нерв життя, його больові пороги, тому не міг не зреагувати на тривожну ситуацію з культовою спорудою, типову для тогочасної України, заповненої деструктивними атеїстичними віяннями. Потребу збереження національних цінностей і природи в Україні він акцентував на V з’їзді СПУ (1984 р.). Тому невипадково образ храму став центральним у його романі, сприймався за опорну метафору духовності, засвідчував новий рівень проблемності письменства і суспільства періоду так званої «хрущовської відлиги», коли почали розуміти, що «є речі, без яких душа озлидніла б» (П. Мисник).

Покладаючи інтермедіальний архітектурний знак в основу твору, письменник спирався на творчий досвід В. Гюґо («Собор паризької Богоматері»), Стендаля («Пармська оселя»), І. Андрича («Міст на Дрині»), Я. Івашкевича («Нотр Дам де ля Ґранд») та ін. белетристів, твори яких зав’язані гострим конфліктом онтологізації сакральних архітектурних споруд. Однак О. Гончар виходив на іншу семантику –– семантику катастрофічної втрати гуманістичних цінностей, історичної пам’яті, духовних основ людського буття, що були за словами Є. Гуцала, «не якісь там дрібні периферійні явища».

Гр. Тютюнник у листі до О. Гончара від 16 лютого 1968 р. досить точно констатував своєчасність появи роману: «…народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від дитини, хто її батьки і куди вони поділися, –– народ цей звик, «безмолвствует» –– і раптом «Собор!».

Дотримуючись притаманних власному ідіостилю ознак поетичного реалізму, О. Гончар звернувся до творчого переосмисленого досвіду романістики на ідейно-тематичному, композиційному, характеротвірному, тропаїчному рівнях, тому запропонував традиційний наратив без несподіваних сюжетних ходів та неочікуваних інтриг, з небагатьма подіями та невеликою кількістю персонажів. Головна увага епічного письма з простою фабулою зосереджена на висвітленні колізій внутрішнього світу героїв.

О. Гончар свій естетичний задум «реалізує як поет, хоч і пише прозою», надає перевагу авторським оцінкам, мова розповідача непомітно переходить у мову героїв через застосування прийомів «внутрішнього монологу» та «потоку свідомості» (Г. Вервес). Галерея персонажів подана за принципом протистояння добротворців і злотворців, як у фольклорі і в дидактичній прозі, хоча автор уник повчальницького жесту.

Брати Баглаї –– скептичний студент Микола та неординарний заводобудівник Іван, старий сталевар Ізот Лобода, колгоспниця Єлька та ін. протистоять радянській партноменклатурі, уособленій в образі Володьки Лободи, отруєного «наркотиком властолюбства, героїном кар’єризму», невдоволеного, як йому здавалося, вільнолюбними сучасниками, що не відповідало комуністичним догматам: «Вічні питання їм подавай… Їм би собор… Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини!». Він ініціював зруйнування собору та побудову на його місці шашличної з декоративним Мамаєм, викликавши протест робітників-зачіплянців, про «блага» яких просторікував.

На противагу йому інші персонажі набувають облагородженого трактування, започаткованого трилогією «Прапороносці», «почувають себе богами, бо здійснюють покладену на них історичну місію» (А. Погрібний). Крім етноментальної й історичної проблематики у романі порушено питання екології (прокатник Прапірний зганяє білосніжних голубів подалі від кіптяви та андрогидів; урочище Скарбне), етики (Володька Лобода здає свого батька Ізота в «Будинок ветеранів»), радянської кріпаччини, репрезентованої колгоспом, якої прагне позбутися Єлька, сумнівом у міфах прогресу, що висловлює інтелектуал Микола Баглай.

У романі зі вставними новелами про Миколу ІІ, махновців і Яворницького, спресовано історичний простір, починаючи від XVII ст., захоплюючи трагічний початок ХХ ст. з війнами і революціями, радянські часи з політичною демагогією й тотальною індустріалізацією.

Роман «Собор» має не так гостру внутрішню інтригу, як зовнішню, засвідчену неоднозначною рецепцією епічного твору, що має складну історію від часу визнання й захоплення до офіційної заборони. Написаний 1963–1967 рр., вперше був опублікований на сторінках січневого числа журналу «Вітчизна» (1968), він з’явився відразу в серії «Романи й повісті» (березневий випуск), що виходила у видавництві «Дніпро».

Як згадує В. Коваль, «Собор» тоді читали всі –– і навіть ті, хто майже ніколи нічого не читав, і ті, хто не знав української мови, хто давно забув її й тепер нагадував собі по гостро критикованому роману». Сучасникам здавалося, що 1968 р. почався із цього твору, який, на їхнє сподівання, «не одному поверне приспану мужність» (О. Лупій).

Маргарита Малиновська однією з перших відгукнулася на публікацію позитивною рецензією. Читач тогочасного Радянського Союзу дізнався про «Собор» завдяки аргументованій статті «В робітничому селищі над Дніпром» Л. Новиченка та С. Шаховського, надрукованій в «Литературной газете». Літературознавці розглядали «гостродраматичний і полемічний» роман як межове явище в історії національного письменства, як «підсумок сучасної української романістики і як роман-розвідник», висвітлили його визначальну ідею: «Суперечка про дбайливе ставлення до краси, мистецтва, природи, про повагу до історичного минулого, про красиве і корисне, що розкрито в романі, –– це суперечка з бездуховністю, черствістю, з автоматизмом спрощеного мислення, з усіляким автоматичним браконьєрством» (Л. Новиченко).

Така виважена оцінка спростовувала вердикт на сторінках газети «Известия» (1968. –– 13 июня) М. Федя, якому здавалося, що слабкості «нудного» роману виводять його до… «посередності». Поки що полеміка з приводу «гостросучасного, багатоплощинного» роману, в якому поставало «життя без ретуші», «правда без оздоб» (П. Ребро), точилася на теренах літератури. Після вдумливої рецензії Д. Гринька на сторінках газети «Сільські вісті», автор якої наголошував, що за романним трактуванням «народ не цурається духовних набутків минулого, бо через них він входить у майбуття», відразу з’явилася відповідь фейкових «аспіранток» О. Приймак, Г. Гуменюк, які не поділяли думок письменника, мовляв, подія з романом –– «окремий випадок», що не дає підстави для узагальнення («Сільські вісті». –– 1968. –– 30 квітня).

Майже на кожну позитивну публікацію миттєво з’являлася різко негативна. Коли В. П’янов назвав роман «собором важливих, філософських, соціальних і морально-етичних питань», відразу «Робітнича газета», де було надруковано рецензію відомого критика, в огляді преси силкувалася довести діаметрально протилежну думку. Опоненти роману помітили, що роман, ніби дотримуючись меж безживного, але ще досить стійкого «соцреалізму», поривався поза ці межі, що спостеріг Г. Сивокінь, відкидаючи «припущення» упередженої критики, яка, навіть помітивши в «Соборі» стильову течію, «що прагне якраз високої й особливої філософічності», вважала, орієнтуючись на московські зразки, що ця течія не спроможна сягти рівня «широко читабельних» російських авторів.

Рецептивна інтрига швидко перейшла в позатекстуальний простір, часто супроводжувалася накладанням матриць, невластивих сутності роману, конфлікт інтерпретацій, що потребує зіставлення, а не протиставлення поглядів, пошуку на їх перетині семантичної осі, яка вела б до пошукової істини, втратив свій сенс. Дедалі гучніше лунав офіційний голос, далекий від розуміння літератури як художнього явища. До критики долучалися партфукціонери, які не могли стояти осторонь дражливого твору, що ставив під сумнів політику партії на теренах культури, надто української, яка руйнувалася в умовах цинічної боротьби з так званим «буржуазним націоналізмом».

Наприклад, після появи позитивного відгуку І. Сірака на шпальтах газети «Радянська Волинь» (1968. –– 19 лютого) секретар Волинського обкому партії О. Швидак негайно провів у Луцькому міському Будинку культури партійні збори, на яких перепало і критику, і прозаїку.

Особливого драматичного загострення полеміка про роман «Собор», радше довкола нього набула на Дніпропетровщині, яка визначила художній топос роману. Тільки-но у місцевій газеті «Прапор юності» з’явилася стаття «В небі роману» В. Власенка та С. Бурлакова, відразу на історико-філологічному факультеті університету, де вони викладали, відбулися партійні збори, на яких виступив секретар парткому літературознавець Ф. Білецький із засудженням роману «як твору ідейно хибного», наполягав на визнанні «неправильної концепції письменника в оцінці історичних явищ», яку, мовляв, поділяли рецензенти. Його виступ був опублікований у багатотиражці «За передову науку» (1968. –– 17 червня). Цій публікації надавалося неабияке значення (дарма що не центральна газета), адже вона засвідчила пильність охоронців комуністичного режиму. Тому В. Власенко мусив самопринижуватися, виправдовуватися на сторінках газети «Прапор юності».

Нищівного удару по роману завдав перший секретар Дніпропетровського обкому компартії О. Ватченко, якому здалося, що головний герой твору Володька Лобода був його віддзеркаленням, адже можна було навести паралелі між ними (наприклад, партфункціонер здав свого батька у будинок перестарілих, як і літературний персонаж), та й у романі йшлося про Зачіплянку, що справді містилася у Новомосковському районі. Тому мав рацію Гр. Тютюнник у листі до О. Гончара: «Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе».

Найпарадоксальніше те, що Гончарів персонаж не мав безпосереднього прототипа, він був збірним типом «потворної, кмітливої і небезпечної постаті чиновника», яка стала «закономірним породженням», «гірким символом епохи» Л. Брежнєва (Г. Вервес): «ідеалами так і сипле», «свій хлопець» серед зачіплянців, «сучасний сірий-сірий Герострат, пігмей із бульдозером чи вибухівкою». Прямолінійний наївний мімезис, що призводив до ототожнення художньої дійсності та реалій довкілля, переходив у вульгарну площину, що характерно для рецепції читача, вихованого на нормативах «соцреалізму».

Почуваючись ображеним, О. Ватченко завдяки підтримці Л. Брежнєва, вдався до помсти, використав можливості Пленуму ЦК КПУ, приголомшивши навіть П. Шелеста, застосував грубу підміну понять, коли вдався до вердиктів, апелюючи до поширеної репресивної фразеології, мовляв, О. Гончар «відірвався від життя» і в дусі «буржуазної пропаганди» намагається «очорнити нашу радянську дійсність». Дарма що виступ дніпропетровського посадовця, якому приписують започаткування популярності «Собору» (Г. Штонь), до якої він був найменше причетний, лише вимагав заборони цього твору, ніде друкувався, він мав негативний резонанс не лише для О. Гончара.

Розпочалася «антисоборна» кампанія, «диригент» якої «був захований за щільними кабінетними дверима», «у багатьох газетах з’явилися «відгуки читачів», сотворені й фабриковані у кабінетних ущелинах, які видавалися за «голос народу» на кшталт так званої рецензії «Я бачу життя не таким» кранівника (?) Г. Діхтяренка, насправді написаної партійними ідеологами. Це був непоодинокий випадок не просто кон’юнктурної критики, а радше її незграбної імітації з чужого офіційного голосу, що захарастила рецептивний простір.

Серед таких публікацій траплялися й анонімні. Принаймні, у газеті «Радянська Україна» з’явилася замовна «рецензія» двох авторів, які, маскуючись псевдонімами М. Юрчука та Ф. Лебеденка, силкувалися довести, що «не можна вважати роман «Собор» кроком вперед у творчості О. Гончара», бо він, мовляв, «погрішив проти істини», зображаючи невігласа і кар’єриста Володьку Лободу, насправді типового парфункціонера, що «багато місця у «Соборі» приділено козаччині»; авторові навіть закидали, що він нібито «не завжди панував над матеріалом, підпорядковуючи життєві враження суворій дисципліні художньої типізації, на цей раз не зумів, на наш погляд, відібрати найголовнішого, а перетворив роман в арену дискусій і суперечок з приводу несумісних за своїм масштабом і значимістю явищ», знаходили в його творі «поспішні сентенції» і «похмурий колорит», вимагали від нього «по-партійному оцінити свій твір» («Радянська Україна». –– 1986. –– 26 квітня).

Саме ця, безперечно, замовна публікація спричинила невідкладні партійні збори СПУ 29 квітня 1968 р. з приводу «Собору» й літературної ситуації тих літ. Вони були спеціально організовані компартією, про що присутність на них новообраного секретаря ЦК КПУ Ф. Овчаренка, який виголосив доповідь «Про підсумки квітневого (1968) Пленуму ЦК КПРС». Його погромницький виступ підтримали й інші «достойники» (П. Тронько, О. Ботвин, М. Харченко). Учасники обговорення розмежувалися на дві протилежні сторони: одна частина опонентів (Д. Павличко, Пугач та ін.) схвалювала роман О. Гончара й осуджувала фальшиву, кон’юнктурну критику на кшталт анонімів й аналогічних вульгарних критиків, інша (О. Корнійчук, А. Хорунжий, В. Козаченко та ін.) –– ревно виконувала роль слухняного, заповіданого В. Леніним «гвинтика і коліщатка загальнопролетарської справи». Розмова поки що зводилася до нав’язаної офіційними колами тези немовби надмірного захвалювання «ідейно порочного» твору та вимог до його автора зробити «іншу редакцію», яка їх би задовольняла. Л. Новиченко намагався згладити загострену полеміку, використовуючи апеляцію до стороннього, до публікації в пряшівському журналі «Дукля» статті «Собор без риштування» Є. Сверстюка, що, мовляв, суперечить «основним принципам соціалістичної ідеології».

Аналогійне розмежування думок спостерігалося під час звітно-виборних партійних зборів СПУ наприкінці 1968 р., коли виповнений нігілістичного, ортодоксального пафосу щодо роману виступ К. Басенка знайшов малочисельних прихильників (наприклад, Ол. Полторацький, А. Хорунжий), натомість інші письменники (Ю. Бедзик, Д. Павличко, Любов Забашта, А. Іщук та ін.) не поділяли його агресивної тональності та «партійної принциповості».

«Опоненти» роману «Собор» не були оригінальними, мислили штампами «соцреалізму», що найповніше розкрилося у статті «Реалізм і почуття історії» М. Шамоти, який вів боротьбу з українською літературою. Він повторював кліше офіційної рецепції, мовляв, про «творчу невдачу» О. Гончара, тому «гнів до руйнівників, до невігласів» «заслонив від письменника й те, чого не можна було не побачити: колосальну роботу державних, партійних, громадських організацій по збереженню, реставрації і вивченню справжніх пам’яток історії». Академіку ввижалося, ніби в «романі неправдоподібно перебільшені сили і влив усіляких бракон’єрів», він навіть замислювався «яку публіку зацікавлять сьогодні в художньому творі будь-які «викриття» і «критика» без людинознавчого аналізу», що насправді домінував у «Соборі».

Романом зацікавилися і московські ідеологи. Заступник головного редактора журналу «Дружба народов» В. Гришаєв, який прихильно ставився до О. Гончара, мав намір надрукувати «Собор» у російському перекладі на сторінках часопису, тому мусив виправдовувати автора і його твір перед першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР Д. Полянським і навіть Л. Брежнєвим, доводити, за тогочасною риторикою, що в романі відсутній «націоналізм, наклепи на партію, радянську владу, конкретних людей». Якщо редактор періодичного видання, в якому друкувався фаховий аналіз роману, спромагався протистояти безцеремонному втручанню владних чиновників, його позбавляли роботи, як, принаймні, П. Ґандзюру (газета «Друг читача»), П. Мисника (журнал «Українська мова і література в школі») та ін. С. Широкова, враженого художніми якостями, специфікою твору: «Неначе греблю прорвало –– так ринула оповідь. Тіснява думок, образів, картин…» (Зоря. –– 1968. –– 8 березня) було виключено з партії за емоційний і водночас об’єктивний відгук на «Собор» О. Гончара.

Однак першою жертвою «політики партії в галузі художньої літератури» стала Маргарита Малиновська, яку звільнили з роботи. Аналогійні репресивні заходи панівна система застосувала й до інших критиків, журналістів, вчителів, особливо на Дніпропетровщині (Г. Коваль). Третє видання мав здійснити «Радянський письменник», але воно опинилося під «арештом». Твір у перекладі на російську мову з’явився фрагментарно («Розповідь сталевара») у газеті «Правда» (1966. –– 21 січня), окремі глави друкувалися у «Литературной газете». Про роман не було згадано ні в УРЕ (1979), ні УРЕС (1986).

Попри вилучення роману з обігу та низки «профілактичних» заходів і спроб дискредитації роману, що здійснювала влада, він набув великої популярності, про що свідчать листи вдячності, співчуття, підтримки багатьох читачів, адресованих письменнику, адже «Собор» пробудив Україну» (Г. Коваль). Партфункціонери робили все можливе, аби роман опинився в ситуації «відсутньої присутності», а самого письменника усунути з посади голови СПУ.

У доповіді на пленумі Спілки про цей твір згадав Л. Новиченко (1969), але на V з’їзді письменників України, що відбувся 1970 р., П. Загребельний («Нові обрії української радянської прози») просто «забув» про існування цього роману. У цей час з’явилася «Литературная газета», присвячена п’ятдесятиріччю від дня народження прозаїка, з виваженою статтею «У повній силі зросту» М. Бажана, відбувся вечір пошанування ювілянта. Такі заходи не зняли нервової напруги в літературному й суспільному оточенні, супроводжуваної багатьма напівнатяками, тому вона потребувала розрядки. Низка позитивних статей Є. Кирилюка, Л. Коваленка, Ю. Мартича, М. Шумила, С. Шаховського, О. Бабишкіна, Маргарити Малиновської та ін., що з’явилася в періодиці, перешкоджала компартії відкрито розправитися з письменником і його романом, в якому було порушено питання про захист визначальних онтологічних цінностей. Тому «Собор» не можливо було витиснути з історії літератури, куди він поволі повертався вже після ІХ з’їзду письменників України (1986).

Наступного року роман в перекладі на російську мову з’явився в «Роман-газете», мав захоплені відгуки Ю. Бондарєва, Н. Гілевича, У. Умарбекова та ін. «Собор» мав широкий розголос у Польщі (К. Трухановський; С. Козак, Я. Івашкевич), Німеччині (П. Кірхнер), Болгарії (Пенка Кинева), Китаї (Тан Меньжень, Цян Мейї), Індії (Н. Мухаммад Шеріф), Словаччині (Магда Слухова), був перекладений англійською мовою (Ю. Ткач, Л. Рудницький). І тут панівна система не могла нічого вдіяти…

Спростовуючи міркування, позбавленні історичного чуття, ніби твори «Собор», як і «Прапороносці», –– «речі морально застарілі», Л. Рудницький мав рацію, що вони, такі припущення –– безпідставні. Роман «Собор» не тільки відтворює духовну атмосферу 60-х років в яскравій художній формі, а й розкриває проблему, актуальну для всіх віків, вражених тенденціями дегуманізації, небезпечними за своїми наслідками, про що на початку ХХІ ст. навіть не йдеться. На превеликий жаль.

Юрій Ковалів